На русском языке читайте здесь — Доброта, которая убивает наши церкви.
Всі ми чули історії про церкви, які наповнені плітками, «балачками за спиною», де диякони «плетуть змови» проти пасторів або де владолюбний пастор маніпулює довірливою паствою.
Деякі з вас не лише чули про таке, але й самі пережили. Ви з власного досвіду знаєте, як це жахливо, коли плоди Святого Духа замінюються гнилими тілесними вчинками. Ніщо так не руйнує церкву, як брехня, ненависть та сварки.
Ницість та підлість не мають нічого спільного зі справжнім слідуванням за Христом. В християнському спілкуванні не має бути сприятливих умов для існування злості та сарказму.
Але існує ще один спосіб, який може руйнувати церкву. І цей спосіб більш підступний, оскільки він майже непомітний. Мова їде про ситуації, коли всі наче добрі один до одного, але немає справжньої любові.
Доброта та любов
Якщо доброта має правильне духовне коріння, вона є християнською чеснотою. Тобто таку доброту формує біблійна любов. Ми являємо доброту, коли ставимось до інших так, як ми бажаємо, щоб інші ставились до нас. Ми показуємо доброту, коли готові вислухати інших, коли співчуваємо, маємо терпіння до ближнього, незважаючи на його недоліки; коли реагуємо на конфлікт лагідно, зі співчуттям.
Але доброта та любов це не одне і те ж. Кожного разу, коли ми відокремлюємо доброту від справжньої любові, ми ризикуємо впасти в гріх лише видимості доброчинності. Доброта без любові призводить лише до доброзичливості, обміну компліментами. Таке «миле спілкування» часто використовується задля приховання хвороби під назвою «нелюбов».
Доброта, яка вбиває
Як доброта вбиває церкву? Вона вбиває її тим, що маскує нашу взаємну байдужість. В статті «Проблема болю» Клайв Люїс пояснює, як виглядає доброта без любові:
«Доброті байдуже, стаємо ми краще чи гірше, бо її ціллю є лише уникнення страждань. Ми бажаємо безтурботного щастя тим, до кого нам нема діла. Що стосується наших друзів, коханих, дітей, то до них ми вимогливі і воліємо, аби вони краще трохи постраждали, а не були щасливими, знаходячись в жахливому стані та віддаляючись від нас».
Люїс має рацію. Ми не виказуємо «просто доброту» до тих, кого дійсно любимо.
Наше бажання бути ГАРНИМИ батьками вище ніж бажання бути КЛАСНИМИ батьками, якщо ми дійсно любимо своїх дітей. Лише байдужі батьки «з радістю» дозволяють дітям грати в комп’ютерні ігри цілими днями. І лише люблячі батьки прикладають зусилля, аби навчити дітей гарної трудової етики.
Батьки, які дійсно люблять своїх дітей, бажають виховати з них справжніх Божих людей. Тому ми мусимо створювати для них «тимчасовий дискомфорт», ламаючи їх власне уявлення про «щасливе життя» заради становлення зрілої особистості, навіть якщо це потребує докорів, «важких розмов» та позбавлення привілеїв.
Таким чином, «доброта», яка вбиває церкву – це небажання долучитися до важкої праці любові. Це вид злочинної байдужості, коли ви бачите потопаючий човен, але не хочете своїм галасом «зіпсувати настрій» людям в човні.
Доброта, побудована на любові
Любов прагне приносити особистості максимальну користь. Тому справжня християнська доброта побудована на здоровому розумінні любові. Люїс говорить про це так:
«Якщо Бог є любов, тоді Він за визначенням є чимось більшим, аніж просто доброта. Очікувати від Бога, що Його любов нічого не вимагатиме – це те саме, що очікувати від Нього, щоб Він перестав бути Богом. Зважаючи на те, ким є Бог і який Він, зрозуміло, що багато наших недоліків є викликом для Його любові. Оскільки Бог так сильно нас любить, Він повинен працювати над нами, щоб ми як найбільше відповідали Його любові».
Ми створені за образом Божим, тому маємо вчитися любити так, як любить Він, і покликані спонукати братів та сестер до справжньої любові та добрих справ. Мова йде про ХРИСТИЯНСЬКУ любов, а не про солоденькі сентиментальності, які є карикатурою любові, що призводить до толерантності та постійного схвалення.
В нашому уявленні церква, яка любить – це місце, де всі посміхаються, де нема конфліктів, де тільки заохочують, дивлячись на все легковажно, а після богослужіння завжди мають піднесений настрій. Але біблійне вчення любові вщент розбиває подібне помилкове уявлення.
Друг, який по справжньому любить, не буде мені догоджати, коли я пішов хибним шляхом та знаходжусь в небезпеці. Навпаки, він намагатиметься звільнити мене від ілюзій, відкриє правду про мій егоїзм і боротиметься за те, ким бажає бачити мене Бог. Справжній друг не буде ігнорувати мої гріхи та недоліки.
Отже, як виглядає церква, яка любить по-справжньому? І знову Люїс кидає виклик нашим стереотипам любові:
«Любов потребує від того, кого люблять досконалості – зростання, покращення, оздоровлення, прогресу, виправлення та низку цінних якостей. Любов пробачає всі недосконалості і не перестає любити, але вона і не припиняє працювати над усуненням цих недосконалостей. Що стосується наших вад, то любов друга в цьому випадку навіть більш чутлива, ніж ненависть ворога. Любов вибачає все та водночас помічає найменшу провину. Любов задовольняється найменшим та одночасно вимагає всього».
Нехай Бог наповнить наші церкви любов’ю – прекрасною та вимогливою, а не просто добротою.
Автор — Тревін Вакс / thegospelcoalition.org
Переклад — Оксана Шуляк для ieshua.org
Последнее: 26.07. Спасибо!
