На русском языке читайте здесь — Пол Дэвид Трипп: Разговор, который спас мое служение.
Я був розчарований і зневірений. Переїхав до Скрантона — це в Пенсильванії — щоб допомогти заснувати євангельську церкву, але я навіть уявити не міг, яким духовно «кам’янистим місцем» виявилося це місто!
У культурному плані воно було на межі занепаду. Колись було центром Північно-східного вугільного поясу, але дні його розквіту минули. Люди в цьому вмираючому гірничому місті відчували, що всі їх зрадили: школи, політики, корпорації, ну, і церква теж.
Скрантон був збудований на вершині глибоких вугільних шахт. Там працювало все населення, а коли шахти закрили, усі втратили роботу. Майно мешканців опинилося під загрозою: земля могла розверзтися — і тоді автостоянка, дворик чи чийсь будинок зникли б у величезній бездонній порожнечі, — там, де раніше були шахти.
Небезпека, що панувала всюди, визначала душевний настрій мешканців. Мешканці Скрантона більше не вірили, що може статися щось хороше і що хтось піклується про них. Коли я був студентом у Філадельфії, задовго до нашого переїзду, я постійно чув ось такі жарти: «Знаєш, хто балотувався в мери Скрантона? Ніхто… і він виграв!»
Мені було 27, я був хлопцем, сповненим енергії та надій, у одному з найскладніших місць у США для заснування церков. Коли я переїхав, я й уявити не міг, з чим мені доведеться мати справу, але незабаром усе почалося… А все почалося з невеликої групи християн, які намагалися бути світлом для скривджених, пригнічених і цинічно налаштованих мешканців Скрантона. Сім’ї, яким ми служили, мали проблеми у стосунках та фінансові труднощі. Був період, коли рівень безробіття сягав 17 відсотків.
Було й хороше: нам вдалося створити маленьку громаду, де панувала атмосфера любові, безпечну гавань для людей, яким церква заподіяла біль. Ми заснували християнську школу на заміну зруйнованим міським закладам. Але служіння у Скрантоні було обтяжливим, я був недосвідченим, гордим і незрілим.
Я з відзнакою закінчив семінарію, здобув купу студентських нагород і покинув її, вважаючи, що готовий зайнятися проповіддю невіруючим. Але молодий і недосвідчений пастор не був готовий до служіння, і моя незрілість незабаром далася взнаки. Щоразу, коли я переглядаю свої старі скрантонські проповіді, виникає бажання надіслати лист із вибаченнями бідним людям, яким доводилося сидіти на моїх богослужіннях. Одного разу я проповідував із кафедри про гордість, думаючи, що це моя найкраща проповідь із послань на цю тему, але в той час мені так бракувало смирення!
Гордість штовхала до катастрофи. У такій обстановці служити було важко, до того ж я продемонстрував свою незрілість на очах у всієї церкви, а коли життєві труднощі стикаються з незрілістю, починається сум’яття.
Незадовго до цього люди з церкви та мого найближчого оточення теж почали виступати проти мене. Мені це здавалося грубістю та неповагою. Зрештою, я разом із родиною переїхав у цей край, який усі покинули, щодня довго й старанно працював, з усіх сил намагаючись використати дари, які дав мені Бог. «Дайте мені відпочити!» Але, згадуючи все це, розумію, що більшість зауважень я все-таки заслужив.
Одного недільного ранку зателефонував чоловік із нашої маленької церкви й попросив зустрітися зі мною. Ми зустрілися в моєму кабінеті.
Я спочатку думав, що він розповість про те, як переконливо прозвучала моя проповідь і що йому потрібна порада, але він хотів говорити про мене. Почав критикувати те, як я проповідую, і закінчив критикою всього, що пов’язано зі мною. Я не вірив своїм вухам! Потім він запитав, чи не хочу я піти з ним до його дому, бо його дружина теж хотіла поговорити зі мною. Коли ми прибули туди, вона сказала те саме; здавалося, що все це тривало вічність. Підбиваючи підсумки, ці люди повідомили, що й інші парафіяни хочуть з нами поговорити про те саме.
Вечір. Я повернувся додому. Я не просто хотів залишити пасторське служіння, — я хотів померти. Мене викрили, судили, засудили! Як продовжувати служити, якщо люди так думають про мене! Як тепер давати їм пасторські поради? Як після цього проповідувати, просити їх довіритися мені й слідувати за мною? Як надихати їх запрошувати людей приєднатися до нас?
Я думав, що вони люблять і підтримують, а тепер мені здавалося, що це збіговисько критиканiв. Серце було розбите, і я не знав, що робити.
Минали тижні… я намагався вибратися з глибокого болота. Здавалося, навколо — непроглядна темрява, і не знаєш, куди йти. Я продовжував займатися пасторськими справами, але моє серце вже не належало Скрантону. Єдине, що допомагало мені жити, — мрії про служіння в інших містах.
Я знайшов чудову роботу в Каліфорнії, почав збирати інформацію. Спочатку сказав Луеллі, а потім і своїм лідерам, що більше не можу служити пастором у Скрантоні, запланував прощальне недільне зібрання.
І ось настав час: невеличка групка парафіян, почувши мене, здивувалася, вони були шоковані. Після зібрання я з багатьма поговорив. Мені спало на думку: «Навіть критики іноді можуть бути ввічливими». Але їхній смуток мене не зворушив. Люди поступово виходили з приміщення. Ми його орендували, тому я вже підходив до ганку, щоб зачинити двері.
Тоді сталося те, що згодом назавжди змінило моє життя.
Я зачинив двері, повернув ключ і побачив на ганку Боба Вескотта. Він чекав на мене. У громаді не було нікого старшого за Боба, мого дорогого Боба, який боровся з депресією. Ні, він не був ані душпастирем, ані вчителем, — залізничник, якому незабаром мала випасти пенсія.
Менше за все на світі я хотів його чути: я хотів спокійно піти додому. Я не хотів усіх цих незручних розмов, що несуть розчарування. Наші погляди зустрілися, і я ледь не сказав: «Не знаю, чому ти на мене чекав, але зараз я не можу розмовляти», але стримався.
Добрим голосом Боб промовив: «Можна я тобі дещо скажу? Лише хвилину твого часу. Я знаю, ти розчарований, але хочу, щоб ти мене почув: ми знаємо, що ти молодий і незрілий». («Який чудовий початок!», — подумав я.)
«Поле, ми не просили тебе їхати. Звідки в церкві візьмуться зрілі пастори, якщо незрілі покинуть її?». Я одразу ж передумав їхати. Роки потому, згадуючи цю історію, я розповідаю людям, що в ту мить Бог немов прибив підошви моїх черевиків до церковного ганку. Я зрозумів, що тепер не зможу все кинути.
За Божою благодаттю я зрозумів, що сталося в той момент. Це були не лише слова Боба Вескотта, я був переконаний, що Бог спонукав розчарованого в житті дідуся принести спасительну мудрість гордому молодому пастору, який готувався втекти. Я збирався втекти не тільки зі Скрантона, але й приготувався йти стежкою Йони й втекти від Бога. Несподіваний співрозмовник промовив слово Господнє до того, хто не бажав слухати — і все змінилося.
В один прекрасний момент людина сказала правду в любові, і моя історія змінилася назавжди.
Якби старий Боб промовчав, я б залишив пасторське служіння, не пішов би вчитися далі й не навчився б жити Євангелієм щодня. Я б не написав жодної зі своїх книг про перетворюючу благодать Бога й не пережив би у служінні благословень, які стали частиною моєї історії.
Бог виявляє до нас милість, посилаючи милосердних людей, щоб дати її тим, хто її потребує. Звертайте увагу на чужі труднощі. Будьте готові з любов’ю докорити братові чи сестрі, які вже готові втекти. Надихайте тих, хто готовий здатися. Станьте носієм Божої присутності — і ви побачите, що почне робити Бог! Завдяки вашій покірності Богу чиєсь життя зміниться назавжди!
Автор — Пол Девід Тріпп
Переклад — Ірина Жежерун для ieshua.org
Последнее: 12.07. Спасибо!
