На русском языке читайте здесь — Три вещи, которые я усвоила в детстве, посещая «чёрную церковь».
Колготки, що викликають свербіж. Вигадливі капелюхи. Плескання та дзвін бубнів. Досвідчені святі дають мені стільки м’ятних цукерок, що я не знаю, що з ними робити.
Це одні з моїх найперших спогадів про церкву. Я виросла переважно в афроамериканській баптистській церкві, яка мала свої традиції, пісні та вислови. «Він — Бог, що приходить вчасно» там співали доблесно (часто мій батько). Кожне свідчення починалося словами: «Насамперед віддаю честь моєму Господу й Спасителю, Ісусу Христу».
Я почала поважати й цінувати традиційну «чорну церкву», яка заклала основу моєї віри в Ісуса. Звісно, у всіх культурних проявах церкви Христа є недоліки та слабкі місця, але я вдячна, щонайменше, за три уроки, які я засвоїла в церкві, в якій виросла: благоговіння перед Богом, спонукання йти з Ним крізь біль і страждання та важливість спільноти.
1. Благоговіння перед Богом
Історично «чорна церква» надає великого значення святості та трансцендентності Бога. Я пам’ятаю благоговіння щодо причастя та смиренність, необхідну для причащання, а також святість хрещення та важливість ототожнення з Богом і Його народом. Діти не наважувалися перебігати через вівтар, де проголошувалося Слово Боже, оскільки такі місця були священними.
І хоча в нашому домі було багато суперечок щодо одягу, мої батьки наполягали на тому, щоб ми одягалися ошатно до церкви, бо це був священний день тижня, відведений для поклоніння та відпочинку.
Але найбільше свідчення страху Господнього було помітно в молитовному житті досвідчених святих. На них був відбиток Христа, який з’являється лише завдяки зусиллям у молитві серед сильних штормів. Коли вони схиляли голови для молитви, було чітке відчуття, що вони входять до тронної зали Бога з упевненістю та благоговінням (Євреїв 4:16). Ці чоловіки й жінки вірили, що Бог завжди допоможе їм у скрутну хвилину (Пс. 45:2). Вони шукали Бога, який вірний Своєму Слову, який є водночас і святим, і близьким до них (Пс. 33:19).
2. Стимул довіряти Богові крізь біль
Коли я чула ці молитви, промовлені вголос, Господь показував мені картину того, як виглядає Його народ, що довіряє Йому під час довготривалих нездійснених сподівань (Притч. 13:12).
Афроамериканська церква — це диво. Мій народ тримається за того самого Бога, який, як учили мій народ, зробив його недолюдським. «Чорна церква» народилася в період соціальної ізоляції та поневірянь. З самого заснування вона пройшла темні часи, але їй також було дано привілей пізнати Бога як силу й щит (Пс. 27:7).
Я замислювалась над питанням, як члени моєї церкви переносили поховання дітей, невірних чоловіків і дружин, несправедливість у їхніх громадах та нечесні системи, проти яких вони боролися. Я бачила, як ці чоловіки й жінки виявляли глибоку рішучість і завзяття слідувати за Богом, коли розум шепотів їм навіть не намагатися.
Усе це відбувалося так, ніби очікування страждань — це щось природне. Було відчутне розуміння того, що ми живемо в грішному й зіпсованому світі, і що найкращі дні для християнина завжди попереду. Тож не було жодного сенсу наполегливо намагатися зробити цю землю своїм домом. Це все одно, що піти в готель, розпакувати свій одяг, розкласти його по ящиках, а потім розвісити фотографії. Ні, ці святі жили для іншого світу. Вони «очікували міста, що має основу, архітектором і будівничим якого є Бог» (Євр. 11:10). Це змусило мене очікувати різного роду злиднів (1 Пет. 4:12; 2 Тим. 3:12) і не страждати, як ті, хто не має надії (1 Сол. 4:13).
Життя буде ставити перед нами складні ситуації, але Бог завжди поруч, щоб допомогти, і ми не покликані бігти цей забіг наодинці.
3. Важливість спільноти
Для меншин характерно відчувати «колективну свідомість». Просто є незаперечне відчуття, що ми потрібні одне одному. Я спостерігала, як мої батьки відкривали наш дім сім’ям, які потребували житла. Коли помирав близький родич члена церкви, інші члени церкви зазвичай були присутні на похороні, навіть якщо для цього доводилося провести кілька годин у дорозі. Коли померла моя власна бабуся, я пам’ятаю, як бачила лідерів моєї церкви на лавах, які сумували разом із нами. Я спостерігала, як Римлян 12:15 втілюється в життя. Хоча фізичні, емоційні та фінансові потреби часто були великими, Бог забезпечував Свій народ через Свій народ.
Це найважливіший урок, який я засвоїла: ми потрібні одне одному. Було б неможливо вірно ходити лише з одним Господом. Він наставляє нас робити одне одному добро (Гал. 6:9), бути терплячими одне до одного (Еф. 4:2) і підбадьорювати одне одного (1 Сол. 5:11). Тож, коли ми працюємо й боремося за те, щоб повернутися додому у славі, давайте робити це разом зі святими, які допомагають нам на цьому шляху.
Автор — Шардевія Вокер / thegospelcoalition.org
Переклад — Ірина Жежерун для ieshua.org
Последнее: 12.07. Спасибо!
