Смерть молитовних зібрань?

На русском языке читайте здесь — Смерть молитвенных собраний?

Люди зазвичай роблять те, що вони люблять робити. На жаль, коли йдеться про християн, то стає очевидним, що вони не люблять збиратися разом для молитви.

Мене як пастора непокоїть той факт, що багато християн витрачають стільки енергії на світські речі — готові, наприклад, їздити через усе місто, щоб відвезти своїх дітей до музичної або спортивної школи, — але приділяють так мало уваги речам духовним. Ми забуваємо про те, що кожного дня повинні слідувати за Христом, відкинувши себе і несучи свій хрест (Лк. 9:23). Щодня ми повинні шукати насамперед Царства Божого (Мт. 6:33). Тоді чому нам так важко хоча б раз на місяць або на тиждень зібратися для спільної молитви? Ми так багато проповідуємо про важливість молитви, про це написано стільки книжок, і, тим не менш, молитовні зібрання занепали (ще більше навіть, ніж вечірні недільні зібрання). Чим ми таким займаємося, що вважаємо це важливішим за молитву?

Мені дуже сподобався пост Пола Леві про молитовні зібрання. Наскільки я бачу, Писання дуже чітко висловлюється щодо суті й необхідності спільних церковних молитов:

"Усі вони з жінками, з Марією, матір’ю Ісуса, та Його братами перебували однодушно в молитві [й благанні]" (Дії 1:14).

«Поміркувавши, він прийшов до дому Марії, матері Івана, прозваного Марком. Тут зібралося багато людей; вони молилися» (Дії 12:12).

Історія Церкви також містить велику кількість прикладів активного молитовного життя. Тож виникає запитання: чому на наші молитовні зібрання (якщо їх узагалі не скасували) приходить жалюгідна жменька людей?

Зазвичай таку сумну ситуацію пояснюють наступними причинами:

1. Пастор не бачить особливої важливості у церковних молитвах (моя думка: пастор має завжди бути на молитовному зібранні, навіть якщо він там буде сам або тільки зі своєю сім'єю).

2. Молитовні зібрання перетворюються на просте «жебрацтво» з переліком потреб (наприклад: «У моєї тітки вріс ніготь, і вона йде в лікарню»).

3. Немає тієї молитовної ревності, яку ми спостерігаємо в Писанні (пастори повинні вирішувати цю проблему особистим прикладом і через настанови).

4. Люди надто зайняті (однак пам'ятайте, що для важливих або улюблених справ люди завжди знаходять час і спосіб).

5. Деякі є гіпер-кальвіністами (вони не розуміють, що Той, Хто встановив від вічності цілі, також передбачив і способи досягнення цих цілей. І один зі способів — молитва. Хто не просить, той не отримує).

Але e мене є свій погляд на те, чому молитовні зібрання настільки ж популярні в церквах, як хот-доги в синагогах:

Люди не пізнають в особистих молитвах святість і доброту Бога. Можливо, вони мало шукали в молитвах Самого Бога, тому не отримали тих багатьох благословень, які Господь хоче їм дати (Мт. 7:7-8; 11:24; 21:22). Вони не усвідомили всієї цінності молитви та її великої важливості для наших душ. Якщо їхня особиста молитва кульгає, то не дивно, що їх не особливо цікавить і загальна церковна молитва. Очевидно, існує зв'язок між лінощами в особистій молитві і лінощами в загальній молитві. Проте християнське життя потребує обох типів молитви (Мт. 6:4-6; Дії 12:12). У тих пасторів, які не зустрічаються з членами своєї церкви для спільної молитви, має бути «надзвичайно поважна» для цього причина.

Людина, яка зустрічається регулярно в особистій молитві зі своїм Отцем, повинна також бажати зустрічатися з «нашим Отцем» разом з іншими братами і сестрами. Зрештою, церква є Тіло Христа, тобто наша духовна родина. А це передбачає певну єдність — і насамперед молитовну (Мт. 18:20; Дії 1:14).

Протягом мого життя Бог відповідав на багато моїх особистих молитов — і іноді вельми несподіваним чином. І я шкодую, що не просив більше і частіше. Але невже я не хочу, щоб уся церква приєдналася до цих благословень, які Бог дарує у відповідь на молитви?

Однак серед християн зараз поширюється дивна «богословська» думка, згідно з якою будь-яка молитва «через силу» є проявом лицемірства. Людям не хочеться молитися, і вони вважають, що не повинні себе примушувати, що спочатку слід «привести до ладу серце». Однак Бог забороняє нам застосовувати подібну логіку до молитви (і будь-якого іншого християнського обов'язку чи духовної дисципліни).

Як сказав один відомий пуританин, іноді бувають такі дні, коли «простіше померти, ніж молитися». Часто я не відчуваю настрою молитися наодинці, і часом у мене немає бажання молитися в церкві. Однак я розумію, що молитва — це мій обов'язок як християнина. І часто Своєю благодаттю Бог робить так, що почуття обов'язку перетворюється на бажання (хоча б частково). Однак частіше мені доводиться себе все-таки змушувати себе молитися.

Мені не так часто хочеться займатися ранковою пробіжкою, але майже завжди я почуваюся краще після 10-хвилинного розігріву. А після завершення пробіжки — ще краще. У молитовному житті відбувається щось подібне. Якими б не були обставини, я потребую молитви. Але я також потребую й того, щоб молитися з іншими та за інших (Зверніть увагу, що в Господній молитві Ісус використовує “ми” замість “я”).

Я повинен чути, як називають Бога своїм Отцем діти і молодь, яка вирішила слідувати за Христом. Я повинен чути, як молиться літня жінка, стоячи перед Царем Царів. Я повинен чути, як батько благає Бога зробити його кращим духовним лідером у родині. Я маю бачити, як мої помічники-диякони вчать людей, як правильно молитися і що говорити в молитві. Та й сам я маю бути прикладом (і в молитві теж) для всієї церкви (1 Петр. 5:1-3). Неможливо порахувати всіх тих благословень, які я отримав від інших під час молитовних зібрань.

Але є щось набагато важливіше за ті благословення, які я отримую, — просування Христового Царства і прославлення Його імені, коли святі збираються, щоб прикликати ім'я Господнє (дивіться три перші прохання Господньої молитви). Цієї однієї причини достатньо, щоб ми регулярно молилися разом (Дії 2:42).

Сатана ненавидить молитву. Але я підозрюю, він ще більше ненавидить спільну молитву. Дедалі більше складається враження, що диявол виграє багато битв сьогодні, які він не повинен був виграти. Одна з наших поразок — ми не молимося один з одним.

Життя у нас, у Північній Америці, не настільки вже й важке. Можливо, тому ми не відчуваємо такої потреби в молитві, як ті віряни в інших країнах, де часи зараз важкі. Просто дивує, як багато енергії ми витрачаємо на фейсбук, на обговорення різноманітних соціальних проблем, і як мало приділяємо часу на спільну молитву за ці ж соціальні кризи (аборти, одностатеві шлюби тощо).

Як сумно, що в той час як Бог бажає благословити нас рясно через молитву, ми поводимося так, наче ці благословення нам не потрібні. Бог і Христос бажають широко відчинити шлюзи небесних благословень, але ми не отримаємо їх, якщо не будемо просити. І справа навіть не в цих благословеннях. Невже ми, Тіло Христа, не хочемо віддавати Голові Тіла всю належну Йому славу? Невже не хочемо просити, щоб Його сила, влада і велич поширювалися по всій землі?

Богослов Генрі Скаддер зробив хоча й провокаційну, але богословськи влучну заяву: «Молитва освячена Богом, наділена Його обітницями, викликана Ним до існування, вбрана Його силою та істиною, тож у Богові вона стає всемогутньою».

Подумайте тільки: у Богові молитва стає всемогутньою!

Джон Овен говорив: «Служитель може заповнити лави парафіянами, збільшити список членів церкви та церковний бюджет, але коли він на колінах стоїть перед Богом у таємниці, то важливі лише його душа і його духовний стан — більше нічого».

Ми могли б додати до цього: «Церква може бути заповнена вщерть, але в очах Бога істинною церквою є тільки ті, хто схиляє перед Ним коліна в молитві».

Автор — Марк Джонс / reformation21.org
Переклад — Ірина Жежерун для ieshua.org