На русском языке читайте здесь — Арабские завоевания: Возникновение ислама и стойкость Церкви.
АННОТАЦІЯ: Політична та релігійна карта світу радикально змінилася у VII столітті н.е. Зародження, розвиток та швидке завоювання ісламом більшої частини світу було обумовлено широким спектром факторів: від традиційних занять аравійських племен до репресивної податкової політики Римо-Візантійської імперії. Незважаючи на мусульманські завоювання, християнство так і не було повністю викоренене, і не через завзятий військовий опір, але через духовну природу народження згори.
Еякщо порівняти релігійну карту Східної півкулі 635 року н.е. з аналогічною картою 751 н.е., відмінності просто вражаючі. Карта 635 показує християнство як єдину по-справжньому експансивну релігію у світі. Вона охоплювала південну Європу, ліси на північ від Альп та Британські острови. Вона панувала на території сучасних Алжиру, Тунісу та Лівії та була присутня аж до Нілу та Блакитного Нілу на території сучасних Єгипту, Судану та Ефіопії. В Азії християнство поширилося на північ аж до Грузії та Вірменії. Воно заповнило Персію, було в деяких частинах Аравії та Індії, а також поширювалося Шовковим шляхом по всій Центральній Азії (територія сучасного Узбекистану та сусідніх країн). А в 635 році перські християнські місіонери були прихильно прийняті китайською династією Тан у китайській столиці Чан’ань.
На відміну від цього, релігійна карта 751 року (року завершення арабських завоювань) показує, що іслам домінував у всіх африканських та азіатських регіонах, які раніше були переважно християнськими. У північно-західній Африці (колись батьківщині Тертуліана, Кипріяна та Августина — гігантів ранньої західної християнської думки) християнство зникло практично зовсім. У Єгипті та Нубії (сучасний Судан) воно опинилося у меншості. В Азії християнство зникло з Аравії і практично зникло з регіонів Шовкового шляху, а в Сирії та Персії воно перетворилося на меншість. Весь центр християнського світу, здавалося, був спустошений, і лише на околицях — у більшій частині Європи, горах Ефіопії, Південної Індії та Китаї — Церква могла продовжувати розвиватися без перешкод зі сторони Півмісяця.
Всі ці зміни відбулися менш ніж за 120 років. Що сталося? Розквіт ісламу та арабські військові завоювання перетворили світ, створивши карту, яку ми знаємо й донині – з переважно християнською Європою та переважно мусульманською Північною Африкою та Західною Азією. Але питання про те, що сталося, веде до ще більш важливого питання про те, як це сталося. Як і чому так багато людей, що сповідують християнство, в багатьох регіонах Східної півкулі прийняли іслам? І що сталося з тими, хто не навернувся? Подібні питання змушують нас розглянути розквіт ісламу, арабські завоювання та їх вплив на християнську церкву [1].
Мухаммед і розквіт ісламу
Аравійська племінна економіка VI століття була заснована на торгівлі худобою та іншими товарами, і ця торгівля постійно наражалася на загрози з боку корисливих розбійників. У результаті ті племена, які були вправні у війні, могли вести прибутковий бізнес, надаючи військовий захист племенам торговців. Одним з таких войовничих племен були курайшити
з Мекки (що знаходиться в західній Аравії, на перетині двох основних торгових шляхів). Мухаммед народився у цьому племені близько 570 року і в молодості став здібним торговцем/підприємцем та воїном [2]. Приблизно в 610 році, в місяць Рамадан (перший місяць арабського календаря), Мухаммед почав отримувати те, що він назвав одкровеннями від ангела Гавриїла (в ісламі: Джибріл — прим. пер.) — одкровення, які (згідно з історією) він сумлінно записував протягом 22 років свого життя. Після смерті Мухаммеда, шляхом незрозумілого і спірного процесу, ці одкровення були зібрані і стандартизовані як Коран [3].
Спочатку коранічні одкровення були зосереджені навколо верховенства і суверенітету єдиного Бога, Аллаха, навколо заклику служити Йому і слухатися Його, а також навколо неминучості майбутнього воскресіння і суду в останній день. Згодом в одкровеннях став підкреслюватися пророчий дар Мухаммеда, а послух йому прирівнювався до покори Аллаху. Думки Мухаммеда, мабуть, також розвивалися від невиразного уявлення про єдиного верховного Бога на початку його життя до монотеїзму, в якому Аллах був тим же, що і Бог юдеїв і християн, а потім — до більш ексклюзивного монотеїзму в кінці його життя, в якому Аллах відрізнявся від Бога юдеїв та християн [4].
Мухаммад швидко отримав безліч послідовників у Мецці. У 622 році (який пізніше стане першим роком мусульманського календаря) він і натовп його прихильників, що зростав, перебралися з Мекки в Медину (розташовану приблизно в двохстах милях на північ від Мекки). У 630 році він очолив переможний військовий похід назад до Мекки, щоб включити її в орбіту ісламу, і на момент його смерті в 632 році більшість аравійських племен були мусульманами. Згідно з джерелом VIII століття, останніми словами Мухаммеда були: «Нехай не буде двох релігій в Аравії» [5].
Арабські завоювання
Арабським завоюванням проклали шлях два важливі чинники. По-перше, щоб об'єднати мусульманську громаду (звану уммою), Мухаммед заборонив своїм послідовникам здійснювати набіги на інші племена, які також сповідували іслам. Проте набіги були невід'ємною частиною арабського економічного життя. Тому, тільки-но всі аравійські племена були підкорені ісламу, довелося рухатися далі у пошуках племен для набігів. В результаті наступник Мухаммеда Абу Бакр [6] почав організовувати набіги за межі півострова. Араби були великими воїнами — принаймні у битвах на відкритій місцевості верхи на конях чи верблюдах. Вони також виявилися геніями у використанні військової здобичі для фінансування подальшої експансії та будівництва імперії. Другим важливим чинником було те, що великі держави Західної Азії — Рим (Візантія) та Персія — воювали одна з одною протягом півтисячоліття. На початку VII століття вони знову виявилися втягнутими у запеклий конфлікт та виснажували свої ресурси. Жодна з цих імперій не стежила за безплідною Аравійською пустелею на південь, звідки ніколи не з'являлися великі загарбники.
Арабські набіги застали зненацька і Рим, і Персію [7]. Запеклі бої в Сирії (римської провінції) призвели до падіння Дамаска в 636 році, і араби змусили римсько-візантійського імператора Іраклія та його армії відступити в Анатолію (сучасна західна Туреччина). Єрусалим перебував під облогою протягом двох років, перш ніж остаточно здався у 638 році, щоб уникнути голоду. Арабський халіф Умар особисто пообіцяв виявити поблажливість до святого міста і не перетворювати церкви на мечеті. Інший загін арабів зіткнувся з перськими військами на річці Євфрат і знищив майже всю цю армію у 636 році. У наступному році впала перська столиця Селевкія-Ктесифон (неподалік від сучасного Багдада біля злиття Тигру і Євфрату), і шах Єздигерд III і його армії відступили за гори Загрос, де зазнали ще однієї поразки в східній Персії в 6 ст. Ще один контингент арабів перетнув Червоне море і вторгся в контрольований римлянами Єгипет, швидко розгромивши Геліополь і Вавилон Єгипетський, перш ніж осадити Олександрію на узбережжі Середземного моря, яка впала в 641 році. Таким чином, протягом десятиліття після смерті Мухаммеда араби під проводом Абу Бакра та Умара повністю завоювали Перську імперію та контролювали більшу частину східних регіонів Римської/Візантійської імперії. На честь цієї події в 661 році вони зробили Дамаск, розташований набагато ближче до центру, ніж будь-яке інше місто в Аравії, резиденцією ісламського халіфату і, таким чином, фактичною мусульманською столицею умми.
Але араби не закінчили. Після придушення повстання у своїх лавах у середині VII століття вони звернули увагу на північний захід Африки. Бербери на чолі з великою царицею-войовницею Кахіною чинили завзятий опір на території сучасних Алжиру і Тунісу, але зрештою були розгромлені, і Карфаген пав у 698 році. На відміну від християн у регіонах далі на схід, які, як правило, залишалися на завойованих територіях, майже всі віруючі в цьому регіоні тікали до Іспанії. Але самі араби перетнули Гібралтарську протоку в 711 році, розгромивши іспанські війська наступного року і перетворивши Іспанію на мусульманську провінцію. У 720-х роках вони перетнули Піренеї, щоб здійснювати набіги до Галлії (сучасної Франції), де були розбиті в битві при Турі в 732 році Карлом Мартеллом (дідом Карла Великого). Карл уміло сховав свою армію в лісах, щоб влаштувати засідку на арабів, які їздили на конях і звикли воювати на відкритих пустелях та рівнинах, а не серед дерев. Араби відступили до Іспанії, частково через поразку при Турі, але головним чином тому, що не вважали холодні, лісисті північні землі якоюсь цінністю. Зрештою, вони ж були жителями пустелі!
Якщо араби і не були по-справжньому зацікавлені в Північній Європі, то єдиною європейською нагородою, яку вони палко бажали, був Константинополь (європейська частина сучасного Стамбула) — перлина світу того часу завдяки своєму стратегічному становищу на перетині сухопутних і морських тогівельних шляхів. У 670-х роках араби взяли в облогу місто з моря, але були відбиті, оскільки римляни використовували «грецький вогонь» (вибухова речовина на основі нафти, яку можна було запускати з пристроїв, схожих на вогнемети, і чиє полум'я не можна було загасити водою), щоб потопити їх кораблі. Після цієї поразки араби витратили ціле покоління, пробиваючись із Сирії через Анатолію, щоб отримати можливість взяти в облогу місто з суші та моря одночасно. Грандіозна облога Константинополя відбулася в 717 і 718 роках, але римляни знову змогли використати грецький вогонь, щоб нейтралізувати арабський флот, арабська армія серйозно постраждала в сувору зиму того року. (Знову ж таки, це були жителі пустелі, витривалі до спеки, але не пристосовані до холоду.) Облога була остаточно знята в серпні 718 року. Нездатність арабів взяти Константинополь у поєднанні з їх загальною відсутністю інтересу до північних земель, таких як Галлія, означала, що Європа (за винятком Іспанії) була позбавлена значного мусульманського вторгнення до XV століття, коли турки-османи успішно взяли Константинополь і встановили панування в Південно-Східній Європі.
У східній Персії араби використовували свою базу в Мерві (на території сучасного Туркменістану) як плацдарм для нападів на Бухару і Самарканд (обидва на території сучасного Узбекистану) з 709 по 712 рік. У 730-х і 740-х роках араби були втягнуті в постійний конфлікт із регіональними наддержавами: тюрками (родом з Узбекистану, а не з сучасної Туреччини) та тибетськими китайцями. Інша арабська армія перетнула Хайберський перевал (між сучасними Афганістаном та Пакистаном) і до 715 року взяла під свій контроль північно-західну частину Індійського субконтиненту (більша частина цієї території сьогодні належить Пакистану). Кульмінацією цих центральноазіатських конфліктів став 751 рік, коли мусульманські війська завдали нищівної поразки китайської армії у високогірних степах біля підніжжя Паміру (продовження Гімалаїв) при Таласі (на території сучасного Киргизстану). Ця поразка спричинила ізоляцію Китаю і зробила арабів-мусульман безумовними господарями Азії.
Араби знову відсвяткували перемогу, побудувавши у 762 році нову столицю. Цього разу нею став Багдад, розташований на річці Тигр, неподалік стародавньої перської столиці Селевкії-Ктесифона. У це нове місто стікалися багатства, товари, знання та майстерність підкорених ними світів. Багдад незабаром став найбільшим і найбагатшим містом у світі і залишався таким до приходу монголів (на чолі з онуком Чингісхана) у 1258 році.
Чому так багато християн «навернулися» в іслам?
Винятково військовий характер арабських завоювань природно призводить до припущення, що навернення християн до ісламу відбувалося під загрозою застосування меча, і християни стверджують це вже понад тисячоліття. Однак, що дещо дивно, у перше століття арабських завоювань, схоже, було не так багато випадків примусового навернення. Навпаки, багато християн (а також деякі юдеї), схоже, вітали арабських завойовників. Дехто навернувся добровільно, а інший зберіг свою віру в нових умовах. Існує кілька причин такого напрочуд теплого прийому.
По-перше, мало хто з християн в Африці чи Азії тішився правлінням римлян/візантійців. Рим довгий час правив жорсткою рукою, зі штрафним податковим тягарем і серйозним гнобленням підкорених народів, і це суворе правління практично не змінилося після того, як Римська імперія стала християнською в IV столітті. В одному місті за іншим по всій Сирії, Палестині та Єгипті багато людей, включаючи християн, були готові прийняти нових завойовників, вважаючи, що вони навряд чи будуть жорстокішими, ніж їхні колишні правителі.
По-друге, і це тісно пов'язане з першим пунктом, араби спочатку пропонували завойованим християнським (або юдейським) містам дуже вигідні умови. Завойовники-мусульмани були непохитними в тому, щоб усі араби стали мусульманами, але їх відносно мало турбувало навернення інших народів в іслам, за умови, що ті утримаються від ідолопоклонства. Завойованих язичників (які в очах ісламу вважалися ідолопоклонниками) фактично примушували до ісламського монотеїзму, але християнам та юдеям (які не були ідолопоклонниками) дозволялося продовжувати сповідувати свою релігію за умови згоди на додаткові податки. Оскільки християни і так уже несли важкий податковий тягар при римлянах, податкові правила арабів, можливо, не здавались їм надмірним тягарем.
По-третє, для багатьох людей у VII столітті різниця між ісламом та християнством не була очевидною. Коран ще був доступний, і менш освіченим християнам і мусульманам ці дві релігії могли здаватися більш єдиними, ніж насправді. Лише близько 700 року — після завершення початкового арабського завоювання християнських регіонів — прірва між двома релігіями стала усвідомлюватися ширше, а їх поділ став жорсткішим. Фактично, ще в середині VIII століття відомий араб-християнин (Юхана ібн-Мансур ібн-Сарджун, відомий на Заході як Іоан Дамаскин) називав іслам християнською єрессю, а не зовсім іншою вірою [8].
У результаті релігійна ситуація у нещодавно завойованих регіонах, ймовірно, була досить нестабільною. Для тих, хто був християнином лише номінально, дати шанс новим загарбникам, можливо, означало спробувати і їхню релігію, особливо з огляду на її монотеїстичність та зовнішню відповідність християнству. Номінальне навернення до ісламу давало цим номінальним християнам соціальні переваги та зниження податкового навантаження, і багато хто з радістю скористався можливістю набути більш високого статусу в новому суспільстві. Ті, хто був переконаним християнином, зазвичай зберігали віру та сплачували додаткові податки. Вони також змогли знайти собі прийнятні ніші у мусульманському суспільстві. Араби були прекрасними воїнами, наїзниками та торговцями, але мали мало наукових і технічних навичок. Їм потрібні були писарі, вчителі та вчені, і християни з такими навичками могли досягти успіху в новому світі, в якому вони опинилися, незалежно від того, прийняли вони іслам чи ні.
Таким чином, «навернення» цих християнських земель до ісламу було набагато менш повним, ніж може здатися. Тільки в північно-західній Африці (сучасні Туніс і Алжир) християнство зникло, і то тому, що більшість християн втекли, а не тому, що вони прийняли іслам. Майже всі християни цього регіону були латиномовними іноземцями римського походження; християнство не проникло глибоко в середовище більшості, яке складали бербери і пунійці, а Біблія не була перекладена місцевими мовами. Далі на схід — в Єгипті, Сирії та Персії — християни залишилися; деякі навернулися, але дуже багато – ні. У цих регіонах наявність перекладів Біблії місцевими мовами призвела до значно глибшої відданості людей Христу. Згодом все більше людей відходило від християнської віри, оскільки молоді покоління асимілювалися з арабською більшістю, але окремі групи християн збереглися протягом століть, аж до наших днів.
Розквіт християнства проти розквіту ісламу
Розквіт ісламу разюче контрастує з розквітом християнства. Раннє поширення християнства на більшій частині Східної півкулі практично не супроводжувалося військовими завоюваннями. Апостоли, місіонери і навіть торговці і купці – всі вони зробили свій внесок у поширення християнської звістки, і церква отримувала значний імпульс, коли правителі приймали християнську віру, як це сталося з царем Абгаром в Осроені (східна частина сучасної Туреччини) наприкінці II століття, а також з царем Тиридатом у Вірменії, царем Міріаном в Грузии, царем Езаною в Аксумі (північ сучасної Ефіопії) та імператором Костянтином у Римській імперії – у всіх випадках на початку IV століття. Але в кожному з цих випадків правитель навертався до християнства, тому що був переконаний у істинності християнства, а не тому, що його царство було захоплене християнською державою. Пізніше в історії були випадки навернення до християнства внаслідок завоювання християнською державою, але початкове поширення Церкви було, як не дивно, без таких прикладів. У різкому контрасті з цим, навіть визнаючи, що навернення до ісламу зазвичай не було пов'язане з загрозою меча, ми не можемо не помітити, що засобом навернення були військові завоювання, а не зміна сердець і розуму.
Цей контраст пов'язаний із глибокою відмінністю між двома релігіями. Християнство глибоко сконцентроване на перетворенні людського серця. Воно дійсно має значні політичні та соціальні аспекти, і християни з нетерпінням чекають на правління Христа з нового Єрусалиму з новими небесами та новою землею. Але, чекаючи і передчуваючи ці фундаментальні громадські зміни, більшість із нас вважає своєю головною турботою перетворення сердець і розуму. Для нас життєво важливо, щоб люди, які сповідують християнську віру, були щирими, щоб їхнє навернення було щирим. Іслам же дбав (і певною мірою дбає і досі) про це відносно мало. Мусульманин був і залишається тим, хто зовні підкоряється владі Аллаха. Питання, чи щиро він це робить, мало цікавило Мухаммеда, як і більшість мусульманських лідерів сьогодні. Їх турбує розширення мусульманської умми – спільноти людей, що покірні Аллаху і живуть відповідно до ісламських принципів та законів. Іслам – це, по суті, політичний рух, а не рух, зосереджений на перетворенні людських сердець і розуму один за одним.
Поява ісламу як другої за величиною релігії у світі дійсно перекроїла релігійну карту світу, але не настільки радикально, як ми інколи думаємо. Християнство збереглося не лише на околицях Церкви, наприклад, у Європі. Насправді у мусульманських країнах залишилося багато християн. Протягом майже півтора тисячоліття ці віруючі прагнули зберегти вірність Христу у складних соціальних та політичних умовах. Їхня присутність та їх свідчення — частина всесвітньої християнської історії, частина, яка заслуговує на нашу особливу увагу в цю епоху, коли цивілізації, породжені християнством та ісламом, перебувають у такому очевидному контрасті та напруженому конфлікті.
[1] Це есе пов'язане з розділами 17-20 книги автора «The Global Church — First Eight Centuries: From Pentecost through the Rise of Islam» (Zondervan Academic, 2021).
[2] Вчені розходяться в думках про те, як багато ми можемо знати про життя Мухаммеда, залежно від того, чи вони визнають точність традиційних ісламських джерел. Класичною більш ранньою біографією, що загалом приймає традиційні джерела, є робота William Montgomery Watt «Muhammad at Mecca» (Clarendon, 1953) і «Muhammad at Medina» (Clarendon, 1956). На відміну від цього, Робінсон не впевнений, що ми взагалі можемо щось знати про життя Мухаммеда (див. Chase F. Robinson, The Rise of Islam, The Robinson, Ed., New Cambridge History of Islam, vol. 2010).
[3] Щоб ознайомитися з критичним поглядом на невизначеності в тексті Корану, описаним мусульманином, чиє здивування з приводу цієї невизначеності врешті-решт призвело його до християнства, див. книгу Nabeel Qureshi, «Seeking Allah, Finding Jesus: A Devout Muslim Encounters Christianity» (Zondervan, 2014).
[4] Див. Donald Fairbairn, «The Global Church — The First Eight Centuries: From Pentecost through the Rise of Islam» (Zondervan Academic, 2021), 313-17.
[5] Див. Peter Frankopan, «The Silk Roads: A New History of the World» (Vintage, 2015), 74.
[6] Питання про наступництво Мухаммеда викликає суперечки серед мусульман. Мусульмани-суніти (80–90 відсотків мусульман світу сьогодні) стверджують, що Мухаммед не призначав наступника і що халіф (правитель умми) мав обиратися всією громадою. Першими двома такими халіфами були Абу Бакр, який прожив лише до 634 року, та Умар ібн аль-Каттаб. Однак мусульмани-шиїти (що становлять сьогодні від 10 до 20 відсотків мусульман світу) стверджують, що Мухаммед дійсно вибрав собі наступника, Алі, що мусульманські халіфи повинні бути нащадками Мухаммеда, як і Алі, що Коран спочатку згадував про спадкову передачу влади, але був спотворений мусульманами-сунітами, і що прихід до влади Абу Бакра був переворотом.
[7] Докладну розповідь про ці завоювання див. у книзі Hugh Kennedy «The Great Arab Conquests: How the Spread of Islam Changed the World We Live In» (Da Capo, 2007).
[8] Див. John of Damascus «On Heresies», ch. 101, «St. John of Damascus: Writings», trans. Federic H. Chase, Jr., «The Fathers of the Church», 37 (Catholic University of America Press, 1958), 153-60.
Автор — Дональд Фейрберн / © 2025 Desiring God Foundation. Website: desiringgod.org
Переклад — Ганна Іващенко для ieshua.org
Последнее: 3.12. Спасибо!
