На русском языке читайте здесь — Чужой голос: Победа в войне с богохульными мыслями.
Присвячується усім воїнам Христовим, на долю яких випало одне з найтяжчих випробувань — пережити облогу власного розуму, навалу богохульних помислів і жах невидимої війни.
Тим, хто чув у своїй свідомості те, чого ніколи не бажало їхнє серце. Хто проходив крізь вогонь страху, сумнівів і відчаю, але не зрікся любові до свого Господа.
Усім нескореним. Усім, хто вистояв. Усім, хто ще бореться.
Нехай мир Бога Отця, благодать Господа нашого Ісуса Христа і сила та втіха Святого Духа перебувають з вами.
Ваш розум міг стати полем битви, але ваше серце не стало територією ворога.
Є речі, про які християни говорять неохоче.
Не тому, що вони рідкісні чи не актуальні. Навпаки — іноді тому, що вони настільки страшні чи огидні, що людині соромно навіть вимовити їх уголос.
- Що робити, якщо ти любиш Бога — але одного дня у твоїй свідомості починають з'являтися думки, які Його ображають?
- Що робити, коли під час молитви раптом виникає богохульна фраза?
- Коли знайомі слова Писання перекручуються у свідомості?
- Коли в голові наче нізвідки виникають блюзнірські жарти про святе?
Коли ти найбільше боїшся похулити Бога — і саме тому твій розум знову й знову підкидає тобі найстрашніші слова?
Я знаю, що це таке.
Не з книжок.
Я пройшов через це сам.
Коли почалася війна в моєму розумі?
Я можу приблизно вказати точку в часі, коли все почалося. Я не перестав любити Бога і не вирішив повстати проти Нього.
Навпаки.
Саме тому те, що відбувалося, було таким страшним.
У моєму розумі почали з'являтися нав'язливі спонукання похулити Бога і Святого Духа. Звідкись виринали богохульні жарти, перекручення християнських фраз, образливі формулювання щодо того, що для мене було і залишається святим.
Чим огиднішою була для мене думка, тим сильніше я її помічав, чим сильніше боявся її повторення — тим швидше вона поверталася.
Сьогодні я бачу, що в одній точці зійшлося багато факторів.
Почалася велика війна РФ проти України. Був стрес. Була перевтома. Було фізичне й емоційне виснаження. Були десятки постів. Були багатогодинні молитви. Організм і нервова система жили на межі можливостей…
Але суб'єктивно я переживав те, що відбувалося, не просто як втому. Для мене це було справжнім духовним протистоянням. І найстрашніше питання було простим: «А якщо ці думки — це я?»
Я виявив, що не був першим
Набагато пізніше я дізнався дещо, що хотів би знати тоді:
Християни переживали подібне задовго до мене, задовго до сучасної психотерапії, задовго до появи самого терміна OCD (ОКР).
У стародавній християнській літературі існувало поняття помислів — внутрішніх думок, образів і спонукань, які приходять до свідомості й вимагають відповіді людини.
Першим великим дослідником цього явища був Євагрій Понтійський.
Він описував так звані logismoi (помисли) — думки, які з'являються без згоди людини і намагаються захопити її увагу. Він навіть радив монахам вести спостереження за появою та зникненням таких думок, не ототожнюючи себе з ними.
Цікаво, що сучасні психологи іноді називають його описи майже «прототипом» дослідження нав'язливих думок.
Що робили пустельники?
- не лякалися;
- не вважали помисел власною волею;
- не сперечалися з ним годинами;
- молилися коротко і поверталися до справи.
Фактично вони казали:
«Те, що прийшло в голову, ще не стало частиною серця.»
Особливо вражає Іоанн Ліствичник.
У його «Ліствиці» є цілий розділ — «Про хульні помисли».
Він описував людей, яких під час молитви й богослужіння атакували страшні думки про Христа. Більше того, він спеціально застерігав людину не вважати сам факт появи таких небажаних думок доказом її свідомої вини. Для VII століття це надзвичайно проникливе спостереження.
Через століття подібні внутрішні битви описував Джон Буньян — майбутній автор «Подорожі Пілігрима». Його атакували думки такого рівня, що він був переконаний:
- що вже відкинув Христа;
- що продав душу;
- що втратив спасіння назавжди;
- що для нього більше немає прощення.
Про це досі рекомендують читати людям із подібними переживаннями. Його боротьба тривала роками, але зрештою він прийшов до висновку:
«Моя надія не в тому, що я зміг перемогти всі страшні думки. Моя надія в Христі.»
Мартін Лютер знав свої Anfechtungen — страшні періоди духовного нападу, сумнівів і відчаю. В його листах і працях зустрічаються згадки про жахливі думки, сумніви, страх бути відкиненим Богом і навіть богохульні напади на свідомість. Сучасні дослідники OCD (ОКР) нерідко наводять Лютера як історичний приклад людини з вираженою релігійною скрупульозністю.
Як він виходив із цього?
Лютер перестав шукати спасіння у власному духовному стані.
Він повертався до думки:
«Я спасаюся не тому, що мої думки ідеальні, а тому, що Христос достатній.»
І тоді я зрозумів — виявляється, дорога, якою ти йдеш у темряві, може бути старою дорогою, просто тобі ніхто про неї не розповів.
Сучасна психологія теж знає це явище
Сьогодні існує термін intrusive thoughts — нав'язливі, небажані думки.
А коли нав'язливість концентрується на гріхові, богохульстві, спасінні, моральній чистоті або страхові образити Бога, в частини людей це може бути проявом scrupulosity (скрупульозності)— релігійної або моральної форми ОКР.
International OCD Foundation серед характерних страхів прямо називає страх богохульства, гріха, Божого гніву, пекла, втрати контролю та нескінченну потребу отримати впевненість щодо власної віри.
Але тут потрібна обережність.
Не потрібно ставити собі діагноз після прочитання статті!
Людина може переживати сильний стрес, виснаження, духовну кризу або інші психологічні процеси, а християнин водночас може осмислювати свій досвід у категоріях духовної боротьби.
Для мене ці пояснення не обов'язково знищують одне одного, адже ми — не лише дух.
Ми маємо тіло, нервову систему, емоції, пам'ять, розум, і іноді поле битви проходить саме через них.
Думка — це не згода
Це стало для мене одним із найважливіших відкриттів: Не все, що з'являється у моїй голові, є мною.
Між появою думки і згодою з нею існує величезна різниця:
Можна почути богохульство у фільмі — і не стати богохульником, можна почути його від людини на вулиці — і не погодитися з ним. Чому ж слово, яке несподівано виникло в мозку, автоматично повинно визначати моє серце?
Сучасна психологія використовує тут дуже влучне поняття — его-дистонія: думка суперечить справжнім цінностям, переконанням і бажанням людини. Саме такими часто є релігійні нав'язливості. І тут я побачив надзвичайно важливу різницю:
Я чув богохульні думки — але я не хотів богохульствувати.
Вони завдавали мені болю саме тому, що я любив Того, проти Кого вони були спрямовані.
А як же хула на Святого Духа?
Це питання здатне довести чутливого християнина майже до відчаю.
«А раптом я вже зробив непрощенний гріх?»
Але прочитаймо сам контекст слів Христа. У Матвія 12:22–32 релігійні противники Христа бачать Його діло і свідомо приписують дію Духа Божого — Вельзевулу.
Перед нами не людина, яка плаче: «Боже, я не хочу Тебе образити!». Перед нами вперте протистояння Божому свідченню. Це принципово інша картина.
Богохульний помисел, якого людина боїться і якому противиться, не можна прирівняти до свідомої хули на Святого Духа.
Спокуса не є згодою. Нав'язливість не є переконанням. Думка не є поклонінням.
Що допомогло мені вистояти
Я не хочу створювати універсальний рецепт, але можу розповісти, що тримало мене.
Я не залишився сам
За мене молилася моя дружина, і це було надзвичайно важливо.
Коли власний розум перестає бути для тебе безпечним місцем, присутність людини, яка тебе любить і не лякається твоєї боротьби, стає величезним даром.
Знайди зрілого християнина, дружину чи чоловіка, пастора, друга, наставника, якому можна сказати: «Мені страшно. Побудь поруч зі мною».
Я слухав Worship музику
Коли власні слова ставали полем битви, я слухав слова інших, я дозволяв Церкві поклонятися Богові поруч зі мною.
Іноді тобі не вистачає сил співати, тоді нехай за тебе співають брати і сестри.
Я переписував Писання від руки
Книгу за книгою. Повільно. Слово за словом.
Це було більше, ніж читання. Рука писала те, що розуму необхідно було знову навчитися тримати.
Посеред хаосу думок переді мною залишалося написане: ось істина.
Не те, що щойно промайнуло в моєму виснаженому розумі, а те, що сказав Бог.
Я продовжував молитися Духом
1 Сол. 5:17 «Невпинно моліться…»
Моє особисте безперервне молитовне протистояння тривало чотири довгих роки. Молитва Духом яка не зупинялась ні вдень ні вночі, на всякому місці – стала для мене Цитаделлю, яку ворог не зміг завоювати і саме там сформувалася одна з головних опор мого спротиву.
Коли розум ставав полем бою, я не переставав звертатися до Бога. Так, я не завжди міг контролювати те, що вривалося у свідомість, але міг вибирати, до Кого я повертаюсь.
І з часом я зрозумів:
Віра — це не відсутність шуму в голові.
Віра — це слідування за Христом, коли всередині тебе шторм.
Якщо це відбувається з тобою зараз
Я хотів би, щоб хтось сказав мені тоді те, що зараз скажу тобі.
Не лякайся самого факту появи думки.
- Не намагайся негайно встановити, «звідки вона прийшла».
- Не перевіряй кожні п'ять хвилин, чи справді ти любиш Бога.
- Не повторюй сотні разів: «Господи, я точно не хотів цього».
- Не залишайся сам.
- Не припиняй нормальне життя.
- Їж.
- Спи.
- Гуляй.
- Спілкуйся.
- Молися — але не катуй себе молитвою.
- Читай Писання — але не використовуй його як тест: «Чи відчув я зараз правильне почуття?»
І продовжуй дивитися на Христа!
Якщо ж нав'язливості займають години, спричиняють паніку, змушують постійно перепитувати про спасіння, багаторазово каятися, уникати молитви, церкви чи Біблії — варто поговорити не тільки зі зрілим пастором, але й із фахівцем, який розуміє ОКР та схожі моменти.
Для пасторів — особливе прохання
Якщо до вас прийшла людина і сказала: «Пасторе, у мене в голові страшні богохульні думки» — не поспішайте її лякати.
Не кажіть автоматично: «Ти відкрив двері демонам».
Не оголошуйте її відступником і не змушуйте її нескінченно шукати «прихований гріх».
Спочатку вислухайте.
Люди з релігійними нав'язливостями часто роками мовчать саме через сором і страх осуду. IOCDF окремо створила матеріали для духовних лідерів, оскільки саме до пасторів такі люди нерідко звертаються раніше, ніж до психологів.
Скажіть: «Я тебе почув. Ти не залишишся з цим один. Будемо розбиратися разом».
Іноді це вже початок зцілення.
Навіщо проходити через цей вогонь?
Особисто я довго ставив це питання…
Одну річ я знаю точно — Бог здатний надати сенс навіть тому, чого Сам не схвалює.
Випробування показало мені мої межі, навчило не покладатися лише на власну витривалість. Навчило цінувати людину, яка молиться поруч. Навчило відрізняти голос страху від голосу віри та співчувати тим, кого раніше я, можливо, просто не зрозумів би.
І залишило шрами. Я не хочу романтизувати ці шрами. Деякі битви краще було б ніколи не переживати. Але шрам має одну особливість: це місце, де колись була рана, яка більше не кровоточить.
І сьогодні я можу торкнутися цього місця у своїй історії та сказати іншій людині:
«Я знаю цю дорогу. Я не знаю всіх відповідей. Але знаю, що з темряви є вихід».
Де Христос у такий час?
Він поруч, адже Він тренує тебе, щоб ти став такий же як Він:
«Я підставляв Свою спину для биття, не ухиляв Своїх щік від ударів, і Свого обличчя не відвертав від образ й опльовування. Мій Владика, Господь, допомагає Мені, тому Я не буду знеславлений; адже Я тримаю Своє обличчя твердим, як кремінь, і знаю, що осоромленим не буду…» (Ісаї 50:6-7).
Він не покинув мене там, і тепер я можу говорити про це, щоб хтось інший, опинившись посеред тієї самої ночі, знав: ти не перший, ти не один. З тобою Христос.
Автор — Богдан Михайловський
Последнее: 12.07. Спасибо!
