На русском языке читайте здесь — Выжившие в Холокост: истории спасения Наума и Ульяны.
27 січня — офіційна міжнародна дата пам'яті жертв Голокосту. Ми, народжені євреями, знаємо про це знищення не просто з книжок та кінострічок минулих днів. Багато наших родичів назавжди залишилися висіти на деревах і лежати в ярах, були спалені в камерах вогнем і травлені газом тільки тому, що народилися євреями. Але ми пам'ятаємо не тільки про тих, що пішли. Ми знаємо живих, які дивом вижили і врятовані в цій Катастрофі.
Наум: голос Божий уві сні
Війна застала Наума у його рідному містечку Черкаської області. Йому було лише 14 років.
Червона армія відступала з такою стрімкістю, що більшість селян і містян не встигала йти із нею, та й нікуди було йти...
Сім'я Верещатських очікувала побачити багато чого, але ніяк не те, що побачила. Половину населення їх містечка складали євреї. Німці зайняли село, але, як і багато хто з радянських євреїв, їх односельці вважали німців високоосвіченою нацією, яка не завдасть іншим шкоди. Старі євреї пам'ятали Першу світову та привітних німецьких солдатів, яких вони тоді зустрічали.
Але цього разу все було інакше. Усіх євреїв містечка заарештували та перевели до гетто, де німці разом з місцевими поліцаями не приховували своїх справжніх намірів.
Варто зазначити, що перед війною Наум бачив цікавий сон. У ньому старий грубий мужик із сокирою в руках женеться за Наумом, а той біжить і кричить: «Помилуй! Помилуй! Врятуй!» Раптом він падає біля дверей православного храму, і цей чоловік заносить сокиру над ним, аби вбити його. Наум підіймає голову до неба, затуляючись руками, як раптом з неба чується голосний, пронизливий голос: «Не торкайся! Це Мій син, ти не вчиниш йому зла!»
Наум часто згадував цей сон, але гетто — ось, а де той сон? І де ж той голос, що врятував його уві сні?
Настав останній, кривавий вечір гетто. Один з охоронців знав мати Наума та спробував їй допомогти. Але він зміг вивести лише двох її дітей — Наума та його молодшого брата Яшу. Сховавшись у старому туалеті, вони бачили розстріл усіх 404-х євреїв свого села. А до кого не долетіла куля, тих порубали шашками.
Наум і Яша бігли зі свого села допоки були сили. Побачивши на краю якогось поля хату, вночі хлопці постукали туди. Вийшла жінка: «Вам чого?» «Тітко, рятуйте, там нас, євреїв, вбивають», — прошепотів Наум. Жінка дуже неохоче пустила їх у будинок, але на світанку розбудила, дала хліба, приклала ікону, прочитала «Отче наш» і «Бережи вас Бог», та й зачинила за ними двері.
Вдача скінчилася через два дні: їх зловила особиста охорона старшого поліцая сусідньої області. Брата Яшу вбили, а Наума притягли до поліцая. З якоїсь нікому невідомої причини його дружина вмовила свого чоловіка лишити цього «жида» жити в них, аби той доглядав за свинями.
Весь час життя в будинку поліцая Наум згадував свій сон. «Що ж це за Бог такий, що мені наснився?» — думав Наум, який, як і всі звичайні євреї СРСР, у Бога не вірив і в синагогу не ходив.
Так минуло три роки. У 1944 році їх район звільнила Червона армія, а всі, хто співпрацював з поліцією та німецькою армією, були заарештовані і підлягали знищенню. Наум, як свинопас поліцая, теж потрапив під суд, і не просто потрапив, а отримав найвищу міру — смертний вирок, розстріл!
На запитання судді: «Що ти маєш сказати насамкінець?» Наум, побачивши, що суддя теж єврейка, звернувся до неї на ідиш і розповів всю свою історію. Суддя змінилася в лиці та вийшла із зали, а коли повернулася, замінила розстріл на 10 років сталінських таборів.
У Сибіру Науму теж пощастило: старший злодій у його камері дізнався, що він із сусіднього з ним села. Поспілкувавшись про сусідів та рідні місця, поділившись один з одним своїми історіями, вони розлучилися майже друзями: цей «злодій у законі» взяв Наума під своє крило на всі десять років його перебування у таборі.
Звільнившись із в'язниці у 1954 році, Наума спіткали великі труднощі під час влаштування на роботу: зек зі статтею, зрадник народу — кому ти потрібен? Але, зрештою, він влаштувався до одного єврея, який навчив його фаху, і Наум все життя пропрацював м'ясником.
Зустрів я Наума у церкві «Перемога» під час свідчень про зцілення: він вийшов на сцену і попросив пастора прямо там помолитися за його ноги. Він прийшов до церкви як звичайна невіруюча людина, а почувши, що там моляться за здоров'я, не роздумуючи, пішов просто на сцену. Я в цей час сидів у залі і після зборів підійшов до Наума — ми познайомилися, і він розповів мені свою історію.
Ми продовжували спілкуватися, Наум зустрічався зі мною, щоб вивчати Писання і за можливості відвідував усі наші шабати. А кілька місяців потому Наум прийняв Христа як свого Спасителя. Наум врешті-решт дізнався, що це за голос говорив до нього уві сні, і зрозумів, що Ісус — Син Божий. Наум помер у вірі, очищений, — він читав Біблію і знав свого Спасителя, Який обіцяв зберегти Свого сина від усякого зла.
Уляна: порятунок з Бабиного Яру
Осінь 1941 року для Уляни почалася з прощання з найкращою подругою Рівою, тіткою Сонею та всією її родиною. До міста увійшли німецькі війська. Всім євреям Києва було оголошено зібратись у певному місці, відомому нам зараз як Бабин Яр.
«Ми їдемо до Палестини!» — радісно заверещала Ріва, побачивши свою подругу Уляну. «Ти прийдеш мене проводжати?»
У ті часи серед тисяч київських євреїв пролунала чутка, що німці відправлять їх усіх до Палестини. Щоправда, були й ті, хто казав, що насправді відправлять їх до Німеччини.
Євреї СРСР не боялися німців, адже ще з Першої світової війни старі євреї говорили всім, що німці — народ цивілізований, і нікому не зроблять нічого поганого.
Уляна прийшла на місце збору. Величезна сіро-чорна колона, тисячі людей йшли пішки, їхали возами... А Ріва все примовляла: «Уля, ти мені точно записала свою адресу, щоб я могла тобі писати листи звідти?» «Так-так, Ріво, все правильно, не хвилюйся! Як приїдеш — одразу напиши».
«Уля, а чому ви не їдете? Адже твоя мама теж єврейка, як і моя?»
«Ми теж поїхали б з вами», — відповідала Уляна, — «але мама всіх нас записала в паспорті українцями, за національністю нашого тата. А сама мама поки не хоче рушати до Палестини без нас». Так дівчатка продовжували розмову, а колона повільно просувалася вперед.
Раптом колону оточили озброєні люди і почали грубо штовхати людей. І тут Уляна зрозуміла, що це не відправка до Палестини. Але що ж робити? Куди тікати? Її смикнули за руку, когось поруч ударили, комусь порвали кофту... Прощання перетворилося на побоїще. Уляна вже давно втратила з поля зору Ріву, а ще за хвилину опинилася серед напівроздягнених людей, де стояло страшне ревіння, лунали прокляття та лайка. А в голові тільки одна думка: «Боже, що це? Я хочу жити, мені ж лише шістнадцять!»
З усіх сил Уляна кинулась до людини в чорному з білою пов'язкою на руці, яка розмовляла українською, з криком «Відпустіть мене!» На щастя, паспорт був у неї в кишені, адже вона лише напередодні, у день свого 16-річчя, отримала його і тепер носила скрізь, дуже пишаючись цим документом. Побачивши у графі «національність» слово «українка», людина в чорному крикнула їй прямо в обличчя: «Забирайся геть і не смій нікому розповідати про те, що бачила тут!»
Уляна щосили бігла додому, а колона продовжувала рухатися до прірви. Дівчина розуміла, що на цих людей чекає біда. Страх і сльози так душили її, що вона нічого не могла їм сказати, цим тисячам людей, які йдуть за новою обіцяною надією.
Прибігши додому, вона одразу розповіла про все мамі, брату та сестрам. Вони знищили паспорт своєї матері з її «п'ятою графою» і, обладнавши льох, сховали маму там. Пів війни вона просиділа на цьому льоху. Добре, що він був теплий, а сусіди попалися добрі і не видали ні маму, ані її дітей.
У 90-ті Уляна прийшла до віри в Ісуса, коли читала Писання. Вона зрозуміла, чому диявол намагався знищити євреїв, і тепер безмежно вдячна Богові за те, що Він врятував її і фізично, і духовно.
Автор — Анатолій Емма / evreizaiisusa.org
Переклад — Олена Бочковська для ieshua.org
Последнее: 26.07. Спасибо!
