На русском языке читайте здесь — Владимир Любенко, госпитальный капеллан: «В нашем служении очень важно научиться слушать...»
Ми поспілкувалися з Володимиром Любенком, госпітальним капеланом Корпуса Військових Капеланів ХСС — Християнської Служби Спасіння, служителем Київської єврейської месіанської громади. Поговорили про те, як війна застала його в реабілітаційному центрі в оточенні російських військ, з чого почався його шлях у капеланському служінні, які якості важливі в капелані і які дива творить Господь, а також що він порадив би собі самому, виходячи з досвіду трьох років капеланства.
— Володимире, шалом! Поділись, будь ласка, для початку історією про те, як тебе знайшов Господь.
– Господь мене справді знайшов, дивним чином. У мене в житті на той час були різні проблеми, пов'язані зі злочинністю — не дуже хочу вдаватися до подробиць, якщо чесно.
Ще у 2005 році мій близький товариш пройшов реабілітаційний центр «Надія» від Київської єврейської месіанської громади, він мені розповідав про нього періодично – і ось, у 2017 році у мене таки з'явилося бажання туди поїхати.
Після проходження реабілітації я залишився служити в цьому центрі — загалом в цій справі я був задіяний протягом п'яти з половиною років.
– Це було ще до початку повномасштабної війни Росії проти України у 2022 році?
– Так. 24 лютого 2022 року я якраз був у нашому реабілітаційному центрі, що на Чернігівщині. Ми фактично опинилися в окупації – приблизно за два кілометри від нас стояли російські війська. Вони спочатку рухалися трасою у бік Києва, і під Броварами їх розбили. Більшість військ, що залишилися, розпорошилась по прилеглих селах, але в наше вони не зайшли, з милості Божої.
На той час у центрі перебувало понад двадцять чоловік, і настрій у всіх, звичайно, був такий собі. Хоча ми й залишилися не одні, а з Господом, і громада також за нас постійно молилася.
Я тоді був єдиним служителем у центрі — якраз днями мене мали змінити інші брати, але не склалося... Проте ми не сумували, брали активну участь у духовній війні і молитовно підтримували один одного. Я тоді ще мало не пішов у тероборону – у нас тоді було троє реабілітантів, які раніше воювали в АТО. І ось вони ще на третій день війни прийшли до мене та попросили відвезти їх до військкомату. І ось уже там один із них, який неодноразово бував на бойових позиціях раніше, побачивши мої внутрішні вагання, каже: «Вова, це завжди можна зробити. Але там на центрі залишилися люди... ось ти зараз підеш у тероборону, а хто їм служитиме?» Так я й залишився в центрі тоді.
Пам'ятаю, мені в ті дні було підбадьоренням, коли зателефонував Андрій Васильович Луговський, наш старійшина. Поцікавився, як я сам, як люди у центрі, як і чим громада може нам допомогти. Помолились разом.
– Тоді не було можливості виїхати звідти?
– Там був міст, який підірвали ЗСУ, відступаючи. І ми, виходить, були відрізані – на машинах не виїдеш. А росіяни, як я вже казав, стояли від нас буквально за два кілометри — ми вечорами чули, як вони прогрівали свою техніку. Тобто ми теоретично могли піти пішки — але ми помолилися і вирішили нікуди не йти, довіритися Богу.
На той час навколишні села були без електрики, газу, води. А наш центр, з Божої милості, мав і опалення, і газ, і світло. Бог робив справжні чудеса, все влаштовував – було забезпечення.
Наша армія продовжувала розбивати росіян, і з часом вони звідти відійшли.
– Я так розумію, ти після цього залишив служіння реабілітації?
– На той час у нас з моєю (тоді ще майбутньою) дружиною добігав кінця випробувальний термін перед одруженням. І я молився Господу, щоб Він спрямовував мене у те служіння, де Він хоче мене бачити. Тому я ще у квітні 2022 року періодично почав із центру їздити додому, до Києва, і допомагати нашим хлопцям у служінні «Ковчег», які займаються годуванням та допомогою бездомним та нужденним. Там я перетнувся з Шурою Вятржик, яка теж у цьому брала участь.
– О, знайомі імена, схоже, зараз уже піде історія про те, як почалося госпітальне капеланське служіння в КЄМО :)
— Точно! Ми з Шурою тоді вперше пішли в один із медзакладів, що в Солом'янському районі, щоб помолитися за наших поранених військових, поспілкуватися з ними, дізнатися про їхні потреби, чимось їм допомогти...
— Пам'ятаєш свій перший візит до палати? Які були відчуття та переживання?
– Я на той час уже мав досвід у євангелізації, тому якихось особливих прямо переживань у мене не було. Було просто щире бажання молитися за людей і бачити чудеса Божі в їхньому житті. І ми це побачили! Коли ти бачиш людину вперше, у тяжкому фізичному та душевному стані, а потім, через місяць-два, коли Бог її відновлює для життя, для суспільства – буквально обличчя його змінюється! – це дуже надихає.
Я тоді молився, просив, щоб Господь направив мене у служіння. А на той час євангелізаційне служіння в нашій громаді трохи припинилося — адже перші місяці війни, багато людей роз'їхалися хто куди, інші перебували у військовому шоці, так би мовити... І ось так Бог привів мене в капеланське служіння, що тоді починалось. У мене були навички служіння благовістя, я не соромлюся підходити до незнайомих людей, знайомитися, спілкуватися, проповідувати Євангелію – почуваюся як риба у воді! Адже не всі так, деякі віруючі соромляться, тушуються...
Згодом я пройшов і курси капеланів, і навчання в Trinity International University з душепастирської опіки та кризового консультування. Загалом, ось так потихеньку і продовжую служіння.
– Як на вас реагували поранені військові, до яких ви приходили? Адже багато хто тоді взагалі вперше в житті капеланів побачив, напевно.
– Важливим було те, що ми закінчили ось ті перші курси, пройшли спеціальне навчання, нам дозволили одягати форму – хоча ми капелани-волонтери, а не штатні капелани ЗСУ – щоб нас сприймали не просто як цивільних людей, а як тих, хто причетний до ЗСУ, до нашої армії.
Сприймали, звісно, нас по-різному. Хтось тепло, хтось – не дуже. Були такі, які нічого не знали про капеланів, казали нам: «Чого ви тут ходите? Ідіть воюйте!» Але зараз вже капеланство на слуху, і зазвичай кажуть: «О, капелани! Побільше б вас! Ця справа потрібна і хороша...»
Ось ми ще з братами їздимо в прифронтові місця, і там теж люди нам кажуть: «Дуже раді, що ви є! Дякуємо вам за службу, за вашу роботу! Ви нам дуже потрібні!» Чому так? Тому що ми можемо і поспілкуватися, і вислухати, і помолитися, і допомогти привезти щось, наприклад. Це все важливо. Я вважаю, що це служіння має продовжувати розвиватись, тим більше в громадах віруючих.
Я пам'ятаю, як спочатку багато хто намагався підключатися до капеланського служіння, хтось через моду чи заради хайпа навіть, напевно... Але за нас не форма наша, капеланська, має говорити, а наші справи. Так, тоді більше людей було у служінні, але Господь відфільтрував тих, хто не покликаний до цього, і залишилися найстійкіші і найвірніші.
– А які, з твого погляду, мають бути якості в людині, яка бажає зайнятися капеланським служінням?
– По-перше, це має бути служитель, який бере на себе відповідальність і знає, як вести людей. Важливо також прислухатися до духовно старших людей, які мають більше досвіду в цьому служінні. Важливо говорити про свій духовний стан, не соромитись і не боятися. Я зустрічав людей, які приходили до палати, бачили людей без ніг, без рук, і через якийсь час вони кажуть: «Вибачте, ми не продовжуватимемо це служіння...» Тому я й кажу, що важливо не боятися говорити про свої почуття та труднощі. Адже багато хто думає, що це служіння — «прийшов, помолився і пішов». Ні, бувають дуже складні ситуації, хлопці ставлять дуже делікатні питання – і доводиться якось на них відповідати. Девіз капеланів — «бути поруч». І також важливо «бути поруч» у своїй команді, підтримувати один одного.
І, звісно, серце. Серце має бути відкрите для цього служіння. Не треба дивитися на те, «що мені за це буде» — ні, нагорода тобі буде, тільки трохи пізніше. Особисто для мене, мотивація – це бачити Божі чудеса та відповіді, коли ти спостерігаєш на власні очі, як людина відновлюється, починає ходити та спілкуватися, до неї повертається бажання жити далі. Це дуже мотивує.
– Чи можеш розповісти історію подібного Божого чуда зі свого досвіду?
– Ще на початку війни ми з Шурою познайомилися в госпіталі з молодим хлопцем, Кирилом. Йому тоді було років 18, мабуть. Він отримав дуже серйозне поранення — і ви розумієте, це саме початок життя, 18 років... і ось, людина просто лежить... До війни він важив кілограм 80, а тепер у нього вдвічі менше вага, він лежить весь у трубках, блідий як смерть, ходити не може... І я пам'ятаю той день, коли ми з ним познайомилися, і той день, коли він прийняв Господа. І згодом, із розвитком наших дружніх стосунків, — Шура з ним більше як мати спілкувалася, а я як старший брат, близький друг, — я вже почав бачити, як у його очах з'являється вогонь життя. Він був улюбленцем у палаті, наймолодшим з усіх, — і я сам бачив ці зміни, живі очі, цей рум'янець...
І я десь рік тому приїхав до своєї мами на Відрадний (район Києва — прим. ред.), ми там у парку проводили домашню групу. І я звернув увагу на одного молодика у візку, з дівчиною. Дивлюся і думаю: «Таке обличчя знайоме...» А потім до мене дійшло — так це ж наш Кирюша! І з ним – його дружина-красуня. Він набрав вагу, і явно видно було не просто бажання жити, але бажання творити, створювати сім'ю і жити далі!
Ми тоді були разом із моїм наставником, Віталієм Рощиним, і я йому коротко розповів історію Кирила. Ми підійшли, привіталися, він мене згадав, зрадів, обійняв нас по-братськи... чесно кажучи, я навіть розплакався... адже минуло майже 3 роки — і переді мною вже зовсім інша людина! Так сильно хлопець змінився... І я правда вірю, що він згодом встане з візка і піде своїми ногами, адже Божі чудеса реальні!
І ці дива, звичайно, супроводжують не тільки мене, але всі команди капеланів, які служать у госпиталях, що їздять до прифронтових зон. Ми бачимо багато чудес – Господь діє!
— Трохи раніше ти згадував, що військові, яким ви служите, часом ставлять дуже непрості питання. Чи можеш поділитися тим, про що запитують?
— Я часто потрапляв на запитання на кшталт: «А ти чого не на фронті?» І просто відповісти: «Я віруючий...» — цього мало. Я завжди спочатку дякую хлопцям за те, що вони прийняли рішення йти захищати нашу країну, і говорю, що у кожного сьогодні свій фронт. І що я сам не рвуся на передову, тому що я вірю – Бог знає мене і Він знає, куди мене направити, було б тільки в мене бажання. І що я теж роблю свій внесок у спільну справу, нехай і не з автоматом у руках, але зі Словом Божим, у душеопікунстві. Зазвичай бажання продовжувати розмову на цю тему у хлопців зникає.
Бувало, ми пересікалися з азовцями — у них нерідко зустрічаються язичницькі вірування. Але коли з ними починаєш ближче спілкуватися, вони розуміють, що капелан робить правильну справу, і в мене сьогодні багато добрих знайомих з «Азова», ми невдовзі збираємося до них їхати – на нас чекають з нетерпінням. Ми спілкуємося з ними, молимося за них, зідзвонюємося. Звичайно, перед тим як їхати кудись, ми завжди просимо Бога, щоб Він відкривав серця — це дуже важливо.
— А той факт, що ви — капелани з єврейської громади, якось зачіпається, чи не особливо?
– Якщо нам ставлять питання про те, хто ми – то я відповідаю. А якщо не ставлять – то я зазвичай на цьому не наголошую. Коли питають — намагаюся акуратно відповідати, розповісти якусь біблійну історію про Ізраїль, і це багатьом цікаво. Наводжу приклад того самого Давида та Голіафа – і зрозуміло, що в даному контексті Україна — це Давид, а Голіаф – це наші вороги.
Загалом, прямо щоб спеціально з входу махати прапорцем Ізраїлю — ні, я так не роблю :)
– Чи бачиш ти інтерес до Бога, до Євангелії серед військових, яким ви служите?
– Щиро кажучи, я не починаю розмови з проповіді Євангелія. Ми навіть молимося зазвичай наприкінці перед виходом. Якщо людина відкрита до молитви, до молитви покаяння, наприклад, то ми, звичайно, молимося. Якщо я бачу, що людина відкрита для Доброї звістки – розповідаємо. Загалом, діємо по ситуації.
Коли ми приїжджаємо до прифронтових зон, до бригад, то завжди кажемо: «Хлопці, якщо у когось є на серці щось, якщо треба за когось помолитися — ви подумайте і скажіть нам...» Ось пару місяців тому ми їздили до хлопців, і біля однієї хати чекали офіцера. Дивимося — метрів за 30 від нас під'їхала машина, і троє хлопців вантажаться — збираються їхати на «нуль». Ми до них підійшли, привіталися, представилися. І що цікаво, один із них був баптистський пастор. Він був такий радий, що ми з ними зустрілися! Ми за них помолилися, благословили, прочитали разом Псалом 90. Після цього пастор так тепло нас обійняв... я досі пам'ятаю. Він був дуже підбадьорений, що віруючі капелани зустрілися йому перед виїздом на передову.
– Так, дякувати Богові, що Він постійно влаштовує такі ось «випадковості»... Останні два питання. Вся Україна, ми всі чекаємо на мир. Ми не знаємо, коли закінчиться ця війна, але коли це станеться, як ти бачиш продовження цього служіння?
– У мене багато було думок із цього приводу, та й зараз вони є. Я думаю, треба буде вчитися далі, розвиватись... адже відбиток війни, її слід залишиться з нами надовго. Це історія не на один рік. І хочеться продовжувати служити нашим хлопцям. І я вірю, що якщо Господь привів мене в це служіння, то Він дасть його продовжувати, розвиватися, діяти, приносити плід для Царства Божого, залишатися особистим прикладом для інших. Якщо Богові буде завгодно, Він і наших ворогів примирить з нами... Якщо Богу буде завгодно, Він покаже мені далі хід мого служіння Йому.
– За три роки капеланського служіння, переважно госпітального, які уроки ти виніс? Що міг би порадити собі три роки тому?
— Цікаве питання. По-перше, як я вже казав, треба прикладати своє серце до цього служіння, розуміючи біль людей, усвідомлюючи цей біль. Потрібно не нехтувати навчанням, спеціальними курсами, розвиватися. Щоб тебе сприймали як капелана, у цьому напрямку потрібно робити дії, а не просто думати: «Ну, я зараз просто прийду і помолюсь...» Помолитися можна і сидячи вдома. А так треба хоча б раз на тиждень і подзвонити людині, стосунки з нею зав'язувати, смаколика якогось їй принести. І, найголовніше, не бігти попереду паровоза. Потрібно вислухати людину, і може навіть нічого їй у відповідь не сказати. Або сказати їй: «Друг мій, ти найкращий!» Загалом, потрібно це терпіння, щоб вислухати людину. Адже служіння капелана – це не проповідь, а слухання.
Я бачив військових, які щойно повернулися з передової. «Очі війни» — ось як я потім це назвав... Такого погляду я більше ніде не бачив. І в цих очах не страх, а просто... якась прострація. Я стою, спілкуюся з ним – а в нього очі порожні... Тому я й кажу, що не треба бігти попереду паровоза – не треба йому щось одразу розповідати.
Багатьом у нашій справі не вистачає терпіння вислухати людину. Потім Господь скаже, коли тобі відкрити рота, і коли тобі треба буде за нього помолитися. Найголовніше — поговорити з нею, послухати її, вийти з нею на вулицю, взяти по чашці кави — щоб вона відкрилася. І тільки тоді ти зможеш їй щось сказати.
Буває так, що в кінці потрібно лише одне — обійняти людину, сказати: «Друже! Я тебе благословляю!» І все. І нічого більше не треба. І це було найважливіше, що треба було почути від тебе після того, як він вилив на тебе ціле відро. Йому треба було все вилити — про сержантів, про офіцерів, про всіх... Терпіння. Не треба поспішати. Це найважливіше.
Ну, і ще гумор, звісно. Можна навіть у Бога попросити, щоб Він тобі дав його, якщо з цим важко. Тому що військові часто бувають з гумором і цінують його.
А також дружба. Треба дружити. Якщо ти нечасто до людини приходиш, хоч раз на тиждень подзвони йому. Запитай, як справи. Чи впала температура. Як його апетит. Як сон. Як дружина, діти... Відносини – це дуже важливо.
– Дуже дякую за розмову!
Інтерв'юер — Алекс Фішман
Переклад — Ганна Іващенко
Последнее: 01.01. Спасибо!
