На русском языке читайте здесь — Виталий Рощин, тюремный и военный капеллан: «Капеллан — это тот, кому доверяют».
На літньому молитовному ретриті КЄМГ ми поспілкувалися з Віталієм Рощиним — тюремним та військовим капеланом, який здійснює це служіння з 2008 року, засновником ГО «Могутня стіна», регіональним керівником та коучем Київської єврейської месіанської громади. Поговорили про те, як Господь відвідав Віталія в ув'язненні, як він став одним із перших капеланів громади, про Майдан та початок війни у 2014 році, а також про те, що означає бути справжнім капеланом і чому це служіння не для всіх.
24 лютого 2022 року ми з дружиною були вдома під Києвом. Я розумів, що почнеться війна, але в серці не хотів у це вірити. Щоправда, були очевидні ознаки — стягувалися війська, банки крові, чорні пакети для «двохсотих»... Ми з друзям заздалегідь домовилися, що якщо все ж-таки буде війна — пропаде зв'язок, будуть зруйновані мости в Києві тощо — зустрінемося у певному місці.
І ось цей страшний сон справдився. З вікна нашого будинку я бачив, як на горизонті у бік Борисполя все горіло, чув віддалені вибухи... Приблизно за 500 метрів від нас, на території військової частини, був приліт балістичної ракети «Іскандер».
Ми швидко зібралися і поїхали до друзів. Вони добрі люди, але невіруючі, тому була відверта паніка. Від напруження у мене в горлі все пересохло, довелося всім нам трохи випити валеріанки... Звичайно, ми ще й молилися.
Вже о 9-й ранку ми з двоюрідним братом були у військкоматі в Броварах. Ну, а куди ще їхати чоловікам, якщо почалася війна і ніхто нічого не знає? Я розумів, що у військкоматі будуть добровольці з 11-го та 25-го батальйонів, з якими я знайомий. Так воно й сталося. Усі броварські воїни почали збиратися там. Відразу стало набагато легше, коли бачиш, що всі дядьки на місці, що у всіх бойовий настрій і всі готові до оборони.
Щодо зброї, скажу чесно — як капелан я хотів насамперед робити свою роботу, але зброя не завадила б мені виконувати своє покликання. Як служитель, я не втрачав холоднокровності, але розумів, що не скажу: «Люди, не беріть зброю!»
Ми з дружиною вирішили: «Якщо вже вмирати — то серед своїх» і вирушили до офісу нашої громади. Потім туди підтягнулися інші люди, привезли дітей з центру «Яхад».
Капелани в офісі КЄМГ
Це було на той час величезне благословення. Робочий район біля метро Сирець, «хрущовка», перший поверх та підвальне приміщення. Громада вже давно збиралася змінити це місце для офісу, але як написано, «тим, які люблять Бога, усе сприяє до добра». Там був дуже добрий підвал: він був оформлений, підготовлений, не було ні тарганів, ні мишей, там постійно проходили музичні репетиції, на підлозі — ковролін... Цей офіс став великим хабом та координаційним штабом для значної частини Сирця. Ми готували там їжу, їздили звідти на роботу, на залізничному вокзалі допомагати з евакуацією дітей.
У нас були друзі в Збройних Силах України і я прямо звідти, з офісу, виїжджав на фронт. Раніше у мене йшло 9 годин на дорогу до фронту, а на той момент — лише 40 хвилин: якщо брати Броварський напрямок — це були Гоголів, Русанів, Перемога, а з правого берега — Гостомель, Ірпінь, Буча, Мощун.
Наступного дня до нас приїхав ребе Борис Саулович, з яким мені пощастило півтора місяці (найстрашніших) жити і спати голова до голови. У нас було багато і спільних молитов, і різного корисного спілкування, не лише духовного.
З чого почався мій шлях у капеланському служінні? У 2006 році я прийшов до громади, і вже у 2008 році у мене з'явилася можливість відвідувати в'язниці та колонії (Надія Ульяненко тоді відповідала за це служіння у громаді). Капелани тоді були тільки тюремні, і я почав навчатися, щоб отримати необхідні знання для цього служіння. Навчався у Білоцерківській школі МВС та духовній семінарії, у нас були хороші викладачі та серйозна практика. У 2008 році нам від Міністерства юстиції урочисто видали посвідчення капеланів.
В управлінні МВС розуміли, що тюремні капелани — це люди, яких держава спеціальним чином направила працювати із в'язнями, в документах було зазначено, що вони повинні нам всіляко сприяти. Тобто нас пускали до в'язниць, колоній, карцерів тощо. Такими були перші капелани в Україні. Служили ми не лише ув'язненим, а й працівникам цих закладів, адже вони духовної, психологічної, Божої підтримки зазвичай потребували ще більше, ніж в'язні.
Тюремне служіння пожиттєво ув'язненим
Фактично тоді у нас у КЄМГ і було створено тюремне служіння. В авангарді були Надія Валеріївна Ульяненко, Вітя Левченко, я, потім до нас приєднався Алік Айрапетов і, звичайно, різні брати та сестри як волонтери приєднувалися до нас. Ми організовували концерти, різноманітні фестивалі у колоніях для неповнолітніх, у колоніях особливого режиму. У нас це дуже добре виходило і нам довіряли, нас поважали.
Чому я зайнявся тюремним капеланством? Це моя життєва історія, те, що я пережив сам. У житті без Бога я був судимий не раз... І саме у в'язниці я познайомився з Надією Валеріївною. Ми з приятелем Олегом Фалею сиділи на ділянці посиленого контролю, і вона прийшла до нас у камеру його відвідати.
У мене в житті тоді сталася трагедія: моя мама потрапила у ДТП — її збив автомобіль, коли вона несла мені передачу, і всі ці цигарки, чай були розсипані по дорозі... Звичайно, я був у страшному стресі... І ось Олег розповів це все Наді. Каже: «У нас тут у камері хлопець, з ним така ось історія — мама трагічно загинула». А Надя як віруюча людина дуже акуратно запитала, чи можна за мене помолитися. Вона не виголошувала жодних гасел, жодних супердуховних речей, усіх цих релігійних формулювань... А просто помолилася від серця, а потім заплакала. Я, звичайно, теж заплакав прямо там, у камері. Ось так і розпочалася наша дружба.
Надія Валеріївна дзвонила нам і приїжджала, і не просто на словах підтримувала, але привозила передачі, щось поїсти. І мене це дуже торкнулося. Я думав: «Ось жінка, у неї є сім'я, діти... Вона жодної цигарки не викурила за цей час, дуже вихована людина зовсім з інакшого тіста. Але вона нам допомагає і робить це від щирого серця... Ну як так?»
Отак, у в'язниці мене відвідав Господь. Цікаво ще, що нас у камері було вісім чоловіків і коли Надя привозила передачу, там було 8 пар шкарпеток, 8 футболок щоб кожному. Ісус відвідав не мене одного, а всю нашу камеру.
До каяття
І я вирішив, що теж хочу допомагати таким людям, яким був сам. Я тоді всім хлопцям сказав, що після того, як звільнюся, йду до церкви — я зрозумів, що мені лише Бог допоможе змінити життя. Всі ці речі тюремно-кримінальні стали мені набридати, я почав менше курити, відмовився від наркотиків. І коли звільнився, поїхав до реабілітаційного центру нашої громади та здобув там остаточну свободу від залежностей. Ось так відразу я пішов за Богом. Але Надя повела мене за руку, це дуже важливо.
Загалом тюремне служіння невдячне. Ти можеш вкладатися в людину, допомагати їй, переживати Господа і начебто людина змінюється, але раптом у якийсь момент їде. Тобто робиш багато і хочеш, щоб плодів було більше... Звичайно, є плоди. Якщо когось вдається вирвати з такого життя, то це, зазвичай, стають ключові служителі. Але їх не так багато, як би хотілося.
Моє служіння тюремного капелана не припинялося, коли я 2014 року почав займатися військовим капеланством. Фактично була перерва лише на час COVID, коли був жорсткий карантин.
Початок Майдану у 2013 році — це була романтика, люди танцювали, грала музика. Ми всі на Майдані бажали свободи та волі. Там було справді прикольно, дух патріотизму, підйом! Ми щодня були на Майдані, молилися за людей, підтримували. Але коли почалися розстріли, коли почали викрадати людей, відрізати вуха і робити інші страшні речі, коли зникали молоді люди, а потім їх знаходили з відрізаними головами — тоді Майдан, та й вся Україна поринула в атмосферу страху.
Я розумів: капелану треба бути там, де страшно. Що ти за капелан, якщо ти там, де просто? Будь там, де темрява, сяй там. Можливо, когось через твою присутність не поб'ють, комусь не відрізатимуть вуха. Просто треба бути серед людей і не обов'язково кричати «я – капелан!» Просто ти там є і молишся. От ми там були з братами і Надія Валеріївна з нами… Пам'ятаю, їй було так страшно, та й мені теж, але все одно ми йшли, заходили до наметів, знайомились там із різними людьми, які потім стали героями України.
Потім втік Янукович і розпочалася окупація Криму. Можна сказати, що з цього моменту розпочалася війна.
Перший виїзд на фронт, липень 2014
Армії, війська Україна не мала — все було розкрадено, розпродано. Багато хто був завербований агентами Кремля, керівники були з ФСБ — і в армії, і в СБУ, це вже не секрет. Більш-менш боєздатного війська було лише п'ять тисяч людей. Що таке п'ять тисяч війська? Це одна бригада.
Я переконаний, що нас тоді зберіг Господь та добровольчий рух. Я в ньому брав участь, коли 2014 року почали збирати перший добровольчий батальйон. Хто тоді був у авангарді? Батальйон Донбас, батальйон Кульчицького з Нацгвардії, куди брали всіх майданівців переважно.
Мені тоді було 40 років, я був після травми хребта і тільки-но відклав милиці. І я чітко пам'ятаю, як у батальйон Донбас прийшли дядьки, такі як я. Хтось воював, хтось ні, усі прийшли зі своїми ліками від серця, ще від чогось і пішли на війну добровольцями. І вони захистили Україну, вони захистили Донбас. Почався дуже сильний добровольчий рух. Путін цього не очікував.
Я як капелан три місяці жив у навчальному центрі, звідки бійці йшли до всіх підрозділів, які тоді мали. Але ж у мене не одна судимість і не дві, і мені казали: «Друг, у нас у батальйоні 70% працівників поліції, а з твоїми наколками... Тож пробач».
Тоді ми з Сашком Лазнюком, який зараз служить пастором єврейської месіанської громади в Америці, організували волонтерську двіжуху. Паралельно з цим ми зустрілися з Ігорем Шуліком, Русланом Росом (які зараз керують першим батальйоном військових капеланів з Білої Церкви) та вперше поїхали на фронт — на Веселу гору. Це була крайня точка, реально «нуль», там земля ще диміла від «градів»... Тоді, до речі, «град» — це була найстрашніша зброя.
І ось, ми приїхали до Айдару, до 30-ї бригади, а там половина хлопців — у шльопанцях. Ми привезли їм шоломи та просто поїсти. На блокпостах тоді стояв батальйон Київ-1, 30-та механізована бригада та штурмовики Айдару. Їздили автобусами «Богдан» без скла — це у них були штурмові автобуси. Стволи такі, немов з фільму «Шалений Макс», пилюка всюди, все страшне, танки їздять... Прямо як команда Джека Горобця, якісь пірати. Таке було у нас військо.
І ми почали працювати. Хлопці створили перший батальйон військових капеланів, ми створили ГО «Могутня стіна», служіння від нашої громади і почали працювати для допомоги нашій армії. Нині вже можна сказати, що в нас одна з найбоєздатніших армій в Європі, і ми брали у цьому пряму участь, дуже круто відчувати свою причетність до цього.
Тоді про капеланів мало хто знав, може десь у кіно бачили. Пам'ятаю, яка була на мене реакція: дивляться, що капелан — здоровий дядько з наколками, думають, що «Капелан» — це мій позивний. Але коли побачили, що я не курю, не вживаю алкоголю, без шкідливих звичок, мені почали довіряти, давати ключі від складу, в інших питаннях також була довіра.
Щастя, 2014
Потрібно було налагоджувати стосунки з військовими, щоб капеланів поважали, адже інших там навіть слухати не хотіли. І це була серйозна праця так усіх організувати, а іноді ще той треш... Мене поважали не так за духовне знання, а за прості речі: за пунктуальність, чіткість, за те, що я не п'ю, не курю, не матюкаюсь. Хтось мене взагалі «батюшка» називав. Тільки хлопці з Правого Сектора знали, що таке капелан, говорили «друже капелан» з великою повагою, брали мою руку двома руками і схиляли голову.
Згадую історію про силу капеланської молитви. Один інструктор упав до каналізаційного люку на покинутому полігоні — метрів 10 глибиною, а внизу стирчала арматура. І залишився цілим! Він зрозумів, що це було чудо Боже, бо я молився за нього.
Чи змінилося щось у капеланстві з того часу? За великим рахунком капеланське служіння стало мейнстрімом. Особливо після 24 лютого 2022 року. Тому що, як не крути, до того більшість України не вважала, що війна йде, люди від цього були далекі. Багато віруючих дивилися тоді на мене і на Сашу Лазнюка, як на радикалів — ніби ми робимо якесь шоу. Для багатьох тоді війни не було, але після 24 лютого всі різко стали капеланами.
Не хочу нікого виділяти, але згадаю того самого Толіка Емма. Він допомагав ще 2014 року. Передав нам рації тихенько так, без розголосу. Хлопці тоді були без зв'язку, ставили розтяжки, дзвіночки, сигнальні ракети, як у 1945 році. І ці рації — це було питання життя та смерті.
Ну а 2022 року капеланами ставали вже на раз-два. Через місяць я побачив, що всі у зеленій формі — шеврони, хрести. Ну що тут скажеш, поживемо-побачимо… Звісно, ми всі працюємо на перемогу, дай Боже.
Але це дуже серйозне служіння, воно не для всіх. Тому що ти військовий капелан. Капелан не ООН, не просто там всесвітній, абстрактний, ти капелан українського війська. І треба, щоб ти насамперед у себе в церкві був служителем. Перевіреним, з плодами служіння. Ти маєш бути цікавим, ерудованим і стресостійким, тому що ти напряму зіштовхуєшся з війною, з безліччю внутрішніх нюансів, з військовою субкультурою.
Ти знаєш багато того, чого не потрібно знати іншим. Солдати багато розповідають негативного, діляться з тобою про те й це, по-різному буває в армії. І треба, щоб це все в тобі вмирало, треба віддавати це на хрест Ієшуа. І самому не захворіти, не розчаруватися, не вигоріти. А це нелегко, це роками напрацьовується.
Початок харкiвського контрнаступу, серпень 2022, біля Балаклеї
Важливо мати покликання до цього служіння, в якому потрібні люди, які можуть принести користь своєю присутністю, своїми справами. Яким почнуть довіряти та дружити. Капелан — це той, кому довіряють. А такі стосунки будуються багато років. Маю друзів командирів, комбатів — десять років ми будували з ними стосунки. І якщо мені дзвонить хтось із військових, навіть уночі, навіть якщо він проїздом на 15 хвилин, і він каже, що хотів би зі мною зустрітися, — я маю посеред ночі піднятися і приїхати до нього, обійнятися, попити кави, два слова сказати. Це має велике значення, щоб у тебе щось у відносинах виросло, щоб тобі довіряли, щоб тобі щось розповідали.
Які нюанси та потенційні небезпеки у служінні військового капелана? Наприклад, військових, які приїжджають у мирні міста, вже трохи дратує військова форма. І коли вони приїжджають та бачать гарних молодих людей, які виходять з барбершопів у напрасованій формі з хрестами та шевронами, то їх трішки підклинює. І це нормально та справедливо. Вони приїжджають і думають: «Ну що це таке? Чого ж нам не вистачає війська на фронті, а тут таке?..» Це треба розуміти.
Багато нюансів щодо зборів. Звичайно, під час війни люди постійно збирають гроші на різні потреби, і капелани також. Багато хто на це відгукується, жертвує, але тут потрібно не перегинати. Я на це так дивлюся: я сам працюю і в нашій організації всі працюють. Ми скидаємося грошима, ремонтуємо наші автомобілі власним коштом. Звичайно, якщо хтось нам хоче допомогти, ми тільки за. Але цей авторитет напрацьовувався роками. Ми нормальні справи робимо але постійно грошей не збираємо. Військові усе бачать, дурнів на фронті немає…
Деокупований Вовчанськ, грудень 2022
Що допомагає знаходити сили продовжувати це служіння і не вигоріти? Служіння Богу. 2014 року, коли я вже три місяці був на полігоні серед капеланів, то вже так втягнувся – тільник, камуфляж, все, я вже повністю там. Такі круті військові приїжджають, спецпризначенці, інструктори... Але Надія Валеріївна говорила: «Віталік, влаштуй усе так, щоб ти у будь-якому разі потрапляв на шабат, на центральне служіння громади, це обов'язково». І я так чинив. І розумію, що мене це зберегло, що мене війна не поглинула, а вона засмоктує...
Мені дуже допомагає, що я веду регіон у нашій громаді, що я служитель, коуч — це великий привілей для мене, дякую Богові за це. Мене надихає молодь у нашому служінні, вони закінчили університет ім. Тараса Шевченка, вивчилися на юристів. Ти їм не розкажеш будь-що, тут треба бути підкованим і в знаннях, і духовно. За це теж дякую Богу.
Взагалі не розумію, як капелан, який безпосередньо не служить у ЗСУ на контракті, може не бути служителем, не служити в церкві. Як це можливо? Якщо ти нікому не підзвітний, ти такий собі капелан-одинак, рейнджер, то такі в армії нікому не потрібні. Достатньо прикладів таких капеланів, які самі собі поїхали на фронт, почали вживати наркотики... і просто вмирали. Кому таке капеланство потрібне? Тільки ворогові душ людських.
Чого військові чекають від капеланів? Вони чекають, щоб вони їм не заважали. Під час війни, насамперед, щоб не заважали знищувати ворога. Щоб капеланська «святість» не заважала рухатися до перемоги. Ти ж приїхав і поїхав, а війна залишилася.
Один офіцер розповідав, як до них приїхали якісь супердуховні капелани. Він їм каже: «Хлопці тільки з передка, зараз, може, не треба робити служіння... просто каву поп'ємо». Але ні, дістали гітару та давай свою програму, пісню якусь духовну співають. А воїни стоять, плюються: «Ну що це таке? Один куплет десять разів повторюють... Алілуя, алілуя...» Шикування зробили, якихось гасел наговорили, а воїни ж цього не розуміють, вони просто відпочити хочуть...
Щоб бути нормальним капеланом, потрібно все це відчувати, розумітися. Потрібно добре розуміти, що в армії відбувається. А щоб це розуміти, потрібний досвід, треба багато бути з хлопцями, їздити до них, спілкуватися з ними, просто жити цим.
Які уроки я виніс за ці роки в капеланському служінні? Справжні біблійні стовпи, служіння Богові — це формує тебе як служителя, як людину. Адекватність, стійкість до стресів, практичне служіння, сталість, наполегливість. Менше агресивного маркетингу, самопіару. Бажання не бути поверховим, а розумітися і по-справжньому робити Божу справу. Жити цим. І ось тоді воно «рулить».
Хто цим займався з 2014 року серйозно, ті й зараз займаються. А хтось ось так «залітав», починав якийсь новий рух, маркетинг, піар, то нічого доброго — лише падіння та дискредитація капеланського імені.
Липень 2024
Не треба кричати, що ти капелан. Не треба зовсім. Нехай люди краще почнуть цікавитись і дізнаються, що ти капелан.
Як я бачу своє майбутнє у капеланському служінні? У мене є мрія — разом із побратимами відкрити клуб для військових та капеланів. Дуже високого рівня клуб: зі спортзалом, більярдом, кімнатами відпочинку, кухнею, зі своїми шевронами, прапорами, правилами, звичайно, щоб у ньому могли бути адекватні, тверезі люди... Ми там зможемо просто в компанії подивитися бокс, футбол чи якесь кіно. Та й просто зібратися, щоби хлопці подивилися фотографії, згадали побратимів. Хочеться, щоб це був клуб дуже високого рівня, бо вони цього варті.
Як цивільні люди повинні ставитись до військових зараз і після війни? Звичайно, війна — це дуже важко, і можуть бути різні історії та ситуації, але однозначно потрібно ставитися з відкритим серцем та повагою. Навіть якщо хлопця десь тригерить, ну не акцентуйся на цьому, йди собі далі. Або підійди, просто обійми, подякуй і піди далі мовчки.
Прийшов у шпиталь? Принеси щось, обійми, поцілуй та йди далі — цього вже достатньо, це вже дуже багато. Не треба нічого говорити, тим більше, якщо тобі нема чого сказати. Не ставити безглуздих, зайвих питань, не мудрувати. Захоче — сам розповість.
Ось і все: обіймати, дякувати і іноді проходити повз, коли ти бачиш, що це недоречно. Такі прості, конкретні речі.
Інтерв'юер — Алекс Фішман
Переклад — Олена Бочковська
Последнее: 26.07. Спасибо!
