Анатолій Емма, євангеліст і капелан: «Капелан — це військовий священник, Божа людина для армії і не тільки»

Анатолій Емма, євангеліст і капелан: «Капелан — це військовий священник, Божа людина для армії і не тільки»

На русском языке читайте здесь — Анатолий Эмма, евангелист и капеллан: «Капеллан — это военный священник, Божий человек для армии и не только».

Ми поспілкувалися з Анатолієм Емма, керівником київського відділення місії «Євреї за Ісуса», служителем Київської єврейської месіанської громади, капеланом корпусу військових капеланів ХСП (Християнської Служби Порятунку). Поговорили про виклики у служінні Господу під час війни та чудеса Божі; про питання, які задають військові, та про те, чого не варто їм говорити. А також про небезпеки та крайнощі, командну роботу та вигоряння, про цінність капеланського служіння.

– Анатолій, спершу розкажи трохи про своє служіння до початку війни.

– Все просто, я дуже стабільний ;) Ось уже більше 25 років я перебуваю у повночасному служінні з місією «Євреї за Ісуса». Проповідуємо Євангелію і займаємося душпастирською опікою невіруючих та новонавернених євреїв.

– Пам'ятаєш свої думки та почуття 24 лютого 2022 року?

– Ми прокинулися о п'ятій ранку. Дзвонив мій бухгалтер: «Почалася війна!»

Продзвонили рідним та друзям, з'ясували хто як. Бої точилися буквально біля нашого будинку. Через півтора дні евакуювалися з Бучанського району Київської області, забрали свою сусідку, якій не було чим виїхати. З милості Божої проїхали повз бронетанкову колону російської армії, що рухалася нам назустріч…

В результаті свою сім'ю 2 березня я відвіз на кордон України та Польщі. Зустрівся я з ними лише через три місяці.

– Чим ти займався у перші місяці війни?

– Після того, як моя сім'я перейшла кордон, я під'їхав на заправку, взяв каву і запитав Бога: «Що мені робити далі? Як бути?» Через 10 хвилин зателефонував мій товариш Давид Балчос, один з пасторів церкви «Спасіння».

«Коли дзвонить пастор, це приємно. Значить, ти комусь потрібен», – подумав я і не помилився. Давид запросив мене приїхати до нього в невелике містечко на Волині. З його командою згодом ми відкрили місію для переселенців і близько трьох місяців проводили зібрання для спілкування та домашні групи.

Господь дуже благословив цю команду і мене у складі їхнього служіння! На наші зустрічі приходило близько 100 осіб, а також близько 30-ти на вивчення Писань. Там до віри прийшло багато людей, я досі підтримую стосунки з деким з них.

– Ти тоді уявляв з чим доведеться зіткнутися далі у служінні? Якими взагалі були твої очікування?

– Важко сказати, що я взагалі уявляв… Я чітко зрозумів на початку війни, що мені треба залишитись тут для служіння.

Пам'ятаю, на другий день я пішов молитися, і Господь сказав мені: «Куди би ти не пішов, Я тебе збережу». Після тієї молитви минуло понад два роки, де я тільки не був – і в глибокому тилу, і в зоні бойових дій, – Господь скрізь беріг мене.

Я знаю одне: усі охочі служити Богу отримають виклик на вихід із зони комфорту, можливо, втрати чогось свого особистого та цінного, і це особливо вірно під час війни.

Люди відчайдушно потребували допомоги, втіхи, підтримки, молитви, Євангелії. Я вирішив, що залишаюся поруч із ними.

– Що в той період для тебе було найважче?

– Я справді за все вдячний Богові. Труднощі були різні, але всі ми пройшли з Ним, Він був поруч.

Найболючіше – це розлука з сім'єю. Ми так надовго ніколи не розлучалися. Наступне – нескінченний потік людських потреб, горя та болю. І щодня молитва: «Господи, дай сили все це вирішити... не я це можу понести, але Ти!»

Потім наші поранені військові – депресії, розгубленість наших хлопців після важких поранень, довгі розмови про те, як жити далі, коли немає рук, коли не можеш місяцями встати з візка, коли попереду чекає ще одна ампутація, коли всі друзі залишилися лежати в окопі...

– А з чого взагалі почалося капеланське служіння у твоєму житті?

– Мій товариш Саша Адельсон (служитель нашої місії в Ізраїлі) регулярно доставляв допомогу в Україну – великий автобус, набитий їжею та теплими речами для допомоги біженцям.

І ось він якось каже: «Слухай, у мене знайома медсестра у військовому шпиталі. Там у них поранений хлопець, дуже депресивний... може, поспілкуєшся з ним, підбадьориш, помолишся за нього?» Я кажу: «Легко! Звичайно, буду радий!» А це був травень 2022 року, і на той час почалася сильна криза з бензином. Але я ж сказав: «Легко!» І Саша диктує мені адресу, а це за 300 км від мене, а бензин по 70 грн за літр, та знайди його ще... Ну а що робити? Сказав – то треба виконувати.

Я приїхав до шпиталю, поспілкувався з ним. Йому потрібне було реальне диво – лікарі сказали, що треба ампутувати ногу. А я кажу йому: «Відрізати завжди встигнуть, а от як нову пришити? Давай молитися?» І я молився за нього... Приїхав вдруге – нога на місці! Познайомив його з віруючими помісної громади, вони також молилися за нього. Ми тримали зв'язок півтора року, і ось він якось пише мені: «Толя, дякую за молитви, за настанови, за все, що ти зробив! Нога при мені, я реабілітувався!»

Ось так і почалося...

– Що для тебе означає бути капеланом?

– Каплан – це військовий священник. Божа людина для армії і не тільки.

Це людина, яка приводить людей до Бога у молитві, молиться з ними, про них, розмовляє з нашими військовими про прочитане з Біблії, просто розмовляє про що завгодно з життя поза фронтом: футбол, політика, діти, онуки, новинки технічного прогресу... Він же підтримає та підбадьорить, він же заїде до родини військового, привезе подарунки для дітей, зателефонує його батькам та розповість, як їхній син.

Капелан – це людина, яка з'єднує військових та цивільних.

– Ти часто спілкуєшся з нашими солдатами та офіцерами (і не лише з пораненими). Напевне, у них в процесі спілкування виникають питання. Що їх цікавить?

– Питання різні, більшість із них – це навіть не питання, це думки внаслідок розмов. Наприклад, один боєць запитує мене: «Моя ампутація – це покарання мені за те, що я пішов на війну?»

Інший: «Чи є мені прощення за те, що я вбивав?»

Дуже часто багато хлопців не бачать реакції від суспільства, і це німе питання у багатьох військових – вони пішли захищати наше суспільство, а чим воно їм відплатило натомість?

Часто бувають і смішні питання, все як у людей, міркуємо, сміємося, сперечаємось, приймаємо, відкидаємо...

– Про що запитують чи просять найчастіше?

«Помоліться за загиблих друзів» – це прохання часто звучить від хлопців. Я молюся, дякую за тих, про кого вони просять, за їхній героїзм, самопожертву заради порятунку людей.

Запитують і звичайні побутові речі. Наприклад, кілька разів просили благословити на сімейне життя ;) Одного разу ми з капеланами навіть провели шлюбну церемонію.

Але найчастіше і найбільше просто дякують. За все: що поряд, що привіз, відвіз, що допоміг, що молився, що дістав допомогу, купив, подарував для роти/батальйону, що не пройшов повз...

– Розкажи кілька історій про конкретних людей, яким ти служив. Може свідоцтво приходу до віри, чи відповідь на молитви, чи явне чудо від Бога?

– Чудес було багато: зцілення, відповіді на молитви, коли ми молилися разом із військовими про те, щоб зібрали кошти на дороге протезування, щоб загоїлися рани, щоб дивом вчасно були готові документи...

Нещодавно я молився за сліпого хлопця. Ми зустрічалися з ним двічі, сам він розвідник. Волонтери пізніше розповіли, що після молитви до нього частково повернувся зір – не бачив нічого, а згодом почав бачити силуети. Він також читає молитви!

Найяскравіше – це коли тобі боєць дзвонить і каже: «Приїжджай! Я зараз там, і мені так потрібно, щоб ти був зі мною поряд і помолився перед операцією...»

Один хлопець подзвонив нещодавно і каже: «Завдяки твоїм проповідям я тепер на правдивому шляху. Господа не залишу! Дякую, що направив мене на цей шлях!»

Інший мені розповідав, перебуваючи у шпиталі після поранення: «Я воюю ще з часів АТО, я так втомився воювати... Я розумію, що якщо повернуся на війну, то, швидше за все, загину...» І мені прийшло в серце ясне розуміння, що його комісують, звільнять від армійської служби. Я сказав йому про це, а він засміявся мені в обличчя. Але незабаром я зустрів його в коридорі шпиталю – в руках він ніс папери про звільнення з армії.

Ще один військовий підхопив серйозну застуду і лежав у шпиталі, але все рвався на фронт, відчував якийсь комплекс неповноцінності, казав, що йому обов'язково треба якнайшвидше повернутися до ладу.

«Я тут, а мої всі хлопці пішли...» Я йому кажу: «Не поспішай. Почни дякувати Богу. У потрібний час повернешся». І вже перед відправкою на фронт я його зустрічаю, і він каже: «Знаєш, капелан, моя хвороба була не випадкова. Усі хлопці, з якими я навчався у мінометному розрахунку, загинули або були тяжко поранені. А я залишився живий і вважаю, що це диво. І твоє повчання про те, що мені потрібно навчитися дякувати Богу за все, що відбувається в моєму житті, навіть за те, що я лежав хворий у госпіталі, воно зберегло мені життя...»

– Капелан молиться за військових, читає їм з Писання, благословляє та підбадьорює. Але чого капелану не варто говорити військовим, як не можна поводитися? Чи є якісь «заборонені» теми чи слова?

– Заборонених слів – сила-силенна! Важливо під час розмови відчувати людину, слухати її уважно і вже від почутого будувати розмову. Іншими словами, поки знайомишся, перші дві-три зустрічі, по можливості, варто менше рота відкривати.

Не треба питати, наприклад, у пораненого: «Ого! І де це ти так втрапив?!» А в нього, наприклад, двох рук немає.

Були випадки, коли не зовсім мудрі люди влаштовували спілкування про те, що військовим треба покаятися в убивстві. Хочеш поговорити про те, що вбивцям треба покаятися, – запишись на служіння у в'язницю суворого режиму, там убивць хоч греблю гати...

– Які є небезпеки в капеланському служінні (очевидні та приховані)? Ну, крім того, що може банально прилетіти по позиціях військових, яким ти приїхав послужити.

– Основна небезпека для капелана – забути, що він є капелан, військовий священик, і перестати нести слово спасіння через Ісуса. Тобто з капелана перетворитися просто на волонтера та здобувача потрібного та цінного для наших воїнів.

Звісно, ​​світ матеріальний і потреби є завжди. Ми в місії «Євреї за Ісуса» та волонтери у корпусі військових капеланів ХСП вирішуємо і матеріальні потреби. Але це не основна причина для чого ми присутні у шпиталях та на фронті. Основна – це Євангелія, саме заради неї ми поряд з нашими хлопцями.

Загалом ми за цей час покрили масу потреб: привезли десятки старлінків, близько 50 генераторів, більше 30 автомобілів відремонтували і дещо допомогли придбати. Купували автозапчастини, одяг та форму, піклувалися про багатодітні сім'ї та родини військових. Я не перераховуватиму все, допомога обчислюється шестизначними цифрами...

Небезпечно також думати, що твоя духовна робота важливіша за роботу інших служителів, не капеланів. Від таких думок зростає гординя та зневага до інших, які вірно служать усередині своїх громад і церков або займаються, наприклад, людьми у прифронтових містах та селах.

Загалом, капелану небезпечно перестати бути капеланом і ставати будь-ким, крім військового священика.

– Капеланське служіння – це завжди командна робота? Чи бувають винятки?

– Обов'язково командна робота! «Двом краще, ніж одному» – це ж проста істина. Є відповідальний направляючий у кожному підрозділі капеланів. У шпиталі, наприклад, я два роки працюю разом із Шурою Вятржик, яка володіє інформацією про нових поранених, має щільний контакт з волонтерами, вона дає інформацію про те, до кого зайти, з ким встановити стосунки, кому і чим допомогти…

Зазвичай капеланська робота проводиться за прикладом новозавітної команди Ісуса: удвох та більше. Наприклад, останні півроку на фронті ми з Євгеном Блищиком відвідуємо 14 Штурмову Бригаду НГУ. Спілкуємось, служимо, молимося, щось необхідне для них привозимо. Навіть на фронті ми команда. Там ми також маємо офіцерів супроводу, які підтримують, пояснюють, домовляються про те, щоб ми відвідали підрозділи та бійців. Без команди немає сенсу служити!

– Ось уже два роки, як ти несеш капеланське служіння. Що допомагає продовжувати цю справу, додає сили, мотивує та надихає?

– У цьому плані все зійшлося: у мене покликання служити людям та досвід 25+ років. Люди мають потреби, а я знаю, як їх вирішувати (принаймні, пробую це робити). Сили в молитві приходять, а натхнення – від щасливих, вдячних сердець наших воїнів. Якось так і продовжуємо…

– Як і в будь-якому іншому служінні людям, поступово приходить «вигоряння». Як боротися із цим? Як горіти і не перегоріти?

– Один хлопець поставив питання прямо: «А чи є капелани для капеланів?»

За цей час кілька військових питали мене: «Звідки у вас стільки сил? Як ви психологічно витягуєте всю інформацію з цих розмов і стільки робите одночасно?»

У мене принцип простий – не звалюй на себе більше за дану тобі благодать. Не неси на собі біль і потребу поранених чи військовослужбовців, вчи їх віддавати всі потреби Богові і сам їх туди віддай – Він вже точно знає, як допомогти.

Молись! Господь дасть сили і оновить. Відпочивай, спи багато, коли це треба, усамітнюйся від усіх, коли це треба. Будь відкритим, проси в інших допомоги та молитви за твоє служіння.

– У чому для тебе цінність капеланського служіння? Чому воно важливе?

– Цінність – це вічне послання, яке ми несемо людям. Це рятівна Євангелія, яка відкриває в людях віру і приводить їх до покаяння перед Богом. Що може бути важливішим?

Ми не коучі, не мотивуючі лідери, нам не треба робити себе чимось більшим, ніж ми є, і більшим, ніж благодать діє в нас і через нас. Ми – військові священники, і маємо священнодіяти. Що може бути ціннішим?

Інтерв'юер — Алекс Фішман
Переклад — Олена Бочковська для ieshua.org

Пожертвовать

Последнее: 26.07. Спасибо!