На русском языке читайте здесь — Денис Гердов, госпитальный капеллан ХСП: «В этом служении я совсем иначе пережил Бога...».
На весняному молитовному ретриті КЕМО ми поспілкувалися з Денисом Гердовим, госпітальним капеланом Корпусу Військових Капеланів ХСП — Християнської Служби Порятунку, коучем «Родинного хабу» в Київській Єврейській Месіанській Громаді. Денис розповів про те, як прийшов у це служіння, з якими труднощами стикаються поранені військові та чого чекають від капеланів, які дива творить Господь, а також поділився порадами, які дав би самому собі два роки тому.
— Денисе, розкажи, будь ласка, як давно ти займаєшся капеланським служінням? І з чого взагалі все почалося?
— Госпітальним капеланством я займаюся близько двох років (інтерв'ю записане на початку травня 2024 р. — прим. ред.), тобто вже після початку повномасштабної війни.
До війни в мене був дуже хороший досвід служіння в лікарнях. На той момент я був регіональним керівником у Київській Єврейській Месіанській Громаді, і в нас на регіоні були різні домашні групи, частина з них була в певному «застої». Наш ребе, Борис Саулович, рекомендував членам таких груп почати ходити до лікарень і служити людям: молитися за них, євангелізувати, підбадьорювати хворих та їхніх близьких. Щоб досвідченіші віряни могли ділитися практичним досвідом із менш досвідченими.
Загалом, за кілька місяців після початку війни Шура В'ятржик, керівник госпітального напряму КВК ХСП, запропонувала мені піти з нею в один із госпіталів, тепер уже безпосередньо до наших поранених військових.
— Чи пам'ятаєш ти першу людину, якій служив?
— Звичайно! Ми навіть деякий час тому їздили до нього на весілля, він уже одружився, ми з ним дружимо. Звичайно, чудово пам'ятаю.
— Які були твої перші переживання у служінні пораненим військовим?
— Першу ніч після того, як я відвідував наших хлопців, я не міг спати. Через усе те, що я там побачив. Це була палата з військовими, які мали дуже серйозні поранення... мене дуже зачепило все побачене. І саме того дня я сильно пережив Боже співчуття, Його милість до цих хлопців. Я пережив Бога зовсім по-іншому. Серце нашого Небесного Отця відкрилося мені якось зовсім інакше.
Перебуваючи там, поруч із нашими воїнами, ти реально переживаєш усе це, і Господь дає благодать помолитися за них. І коли ти молишся за них, спілкуєшся з ними, а потім звідти виходиш, то розумієш, що ти зараз робив Божу роботу, ти був зараз язиком, руками і ногами Самого Бога, Який зараз приходив до них і зміг їм щось проговорити, просто обійняти їх, вислухати, подякувати їм за те, що вони зробили, за той внесок, який вони зробили для того, щоб нас не захопили вороги.
Загалом, це мене дуже сильно вразило, і я зрозумів, що буду продовжувати йти в цьому напрямку. Я молився про те, щоб Бог скеровував, навчав, показував, наставляв мене в цьому служінні. І є результати, є плоди, є хлопці, які реально вдячні — вони пройшли цей найскладніший етап у своєму житті. Це той етап, коли вони після отриманого поранення приїжджають до шпиталю, і вони залишаються не самі з собою — але з ними поруч є хтось, хто може їм допомогти. І не важливо, чи повертається він після відновлення на фронт, чи його демобілізують і він вирушає додому, чи він їде далі на реабілітацію — у нього в серці вже є посіяне зерно: думка про те, що є вдячні люди, які дякували йому за його внесок, що все це було не даремно. І коли наші хлопці, наприклад, повертаються на фронт, вони там говорять про те, що «на нас там чекають, нас приймали, нам дуже сильно дякували, нам дуже раді, нас дуже шанують, відплачують нам за все те, що ми зробили» тощо.
— З огляду на те, що в тебе до війни вже був досвід лікарняного служіння, скажи, які ти побачив відмінності в служінні цивільним хворим і пораненим військовим?
— Це все була підготовка, репетиція. І хоча є реальні плоди, я знаю, що все це зробив не я, не наша команда, але Господь. Ми багато разів бачили, як сильно Бог діє в лікарнях, як сильно Він діє в житті тих, хто вже втратив будь-яку надію, хто вже сам собі підписав смертний вирок.
І в мене було чітке розуміння: якщо Бог творив тоді всі ці чудеса, у лікарнях, то чому Він зараз не буде цього робити? Адже Господь не змінився, Він — той самий, що й був раніше. Якщо ми бачили, як Бог 3-5 років тому робив Свою роботу, творив Свої чудеса, милував і спасав узятих на смерть, то Він робить це і зараз. Просто могла в чомусь змінитися стратегія, сам підхід служіння, але Бог не змінився.
— Які складнощі переживає військовий, який опиняється в госпіталі? Що для нього буває найскладніше? У чому йому особливо потрібна допомога капелана?
— Звісно, люди різні, і розбитий стан одного відрізняється від такого ж стану іншого. Адже буває і подвійна, і потрійна ампутація — дуже багато найрізноманітніших поранень. А буває, що й поранень особливо немає, але психіка настільки порушена, що по-людськи може здаватися: він уже ніколи не відновиться...
Загалом, усі стикаються з болем, з безнадією, з несправедливістю. Звісно, у багатьох хлопців є якісь мрії та плани на майбутнє. Навіть якщо в неї немає ніг, вона себе бачить на якихось змаганнях, у якомусь бізнесі. Але нам зустрічаються також і люди, які вже не вірять у гарне майбутнє, вони живуть одним днем.
— Поділися, якщо можна, історією конкретної людини, в житті якої була ось така безнадійність, апатія, депресія після поранення, і якої торкнувся Господь.
— Насправді, у нас у служінні було багато таких випадків. Розповім про один такий.
Одразу хочу зазначити — дуже важлива дружба з волонтерами, які вже давно займаються своєю справою. Вони іноді нас конкретно направляють до тих людей, які особливо потребують капеланської допомоги.
І ось ми, як група швидкого реагування, прийшли до одного хлопця, у якого була висока подвійна ампутація ніг. Він відмовлявся від ліків, від їжі, від спілкування з рідними — сказав, що не хоче більше жити.
Ті, хто бачив онкохворих, яким залишилося жити кілька днів, можуть приблизно уявити собі те, що ми побачили. У нього були абсолютно порожні, мляві очі. Очі людини, у якої немає ніякої мети, немає надії — одна лише порожнеча...
У палаті було шестеро людей — пам'ятаю, в іншого хлопця не було обох рук, його годували з ложечки. А в цього нашого хлопця не було обох ніг, і через дуже високу ампутацію його кістки постійно підгнивали, і йому постійно їх чистили. І вже була така ситуація, що далі чистити було нікуди. Це справді один із найважчих випадків у моєму досвіді служіння.
Поруч із ним перебувала його рідна сестра, а він просто не звертав ні на кого уваги. Ми тоді прийшли в палату разом із Шурою, і вона почала спілкуватися з сестрою, підтримувати її, бо та була реально сірого кольору — як сталевар якийсь, що забіг до цеху на півгодини й вибіг. Ось такий був у неї колір обличчя.
І я пам'ятаю, як Бог дав відвагу говорити з ним прямо і відверто, сміливо і без усяких страхів — без ось цих ось: «А який вигляд це матиме? А що він подумає?» Я просто йому почав говорити слова подяки: «Спасибі тобі за те, що ти був на війні і захищав нас» тощо. Слова ці були від серця, тому що якщо ти це робиш формально, то це не працює. Потрібно це робити від серця, пропускаючи це через себе. І я навіть зараз, згадуючи все це, не можу спокійно про це говорити.
Я сказав йому: «Послухай, життя — прекрасне, і в тебе воно є. Ти знаєш, що в тебе є руки, а ось у хлопця навпроти — у нього їх немає...» Це мені в той момент Господь дав розуміння прям ось так зухвало з ним говорити. «І ти знаєш, йому набагато складніше жити без рук, ніж тобі без ніг. Бог любить тебе, Він тебе врятував від смерті і в Нього є план для твого життя! І якщо ти хочеш, давай зараз я помолюся за тебе».
Він мені тоді якось формально так відповів, щось на кшталт «мені все одно». І я — вірю, що це було від Бога — не став за нього молитися, але сказав йому: «Повторюй за мною...» І він немов почав виконувати команду офіцера, повторюючи за мною такі слова: «Дорогий Господи, дякую Тобі, що Ти врятував мене від смерті, що Ти зберіг мені життя. І я прошу Тебе, прости мене за мої гріхи, за мої беззаконня. Стань моїм Господом і Спасителем! Я приймаю Твою жертву, яку Ти приніс на Голгофському хресті, помер за мене і воскрес...»
І після цієї молитви покаяння — я вірю, що Господь дав мені таке слово знання — я кажу цьому хлопцеві: «Скажи зараз Богові: “Дякую Тобі, що в мене є сім'я”». І він каже це так, уже заїкаючись. І я продовжую: «Дякую Тобі, що в мене є сестра...» І в цей момент відбувається щось дуже особливе — його сестра просто починає ридати, фонтан сліз... І в цей же момент немов відбувається якесь клацання, і в нього явно змінюються очі! Він немов прокидається, наче в один момент стає тверезим! Я на власні очі побачив таке неймовірне перетворення, звільнення від смерті й зневіри!
Після цієї нашої зустрічі ми ще багато разів до нього приходили, і я йому ще навіть показував відео свідчення Ніка Вуйчича, який без рук і без ніг, і йому історія Ніка дуже сподобалася. Незабаром він пішов на відновлення, почав приймати необхідні препарати, у нього змінився колір обличчя, він почав набирати вагу, займатися фізичними вправами. І в підсумку він поїхав на реабілітацію, і ми вже пізніше бачили відео з ним, де він сам їздить на візку і займається на турніках.
— Це, звісно, дуже сильне свідчення!
— І це все сталося менш ніж за годину! Я ще дещо помітив тоді. Коли ми вперше зайшли в ту палату, там була похоронна атмосфера, такий морок, такий сильний тиск... А після молитви в цій палаті відбулася реальна зміна атмосфери.
Уся палата змінилася і стала абсолютно іншою, там стало світло і радісно. Ми не раз приходили туди, і досі ходимо — і це реально світла палата, вона дійсно чимось відрізняється. Ми утвердили владу Бога живого в цій палаті, на цьому місці.
— Слава Богу! А які поради ти сьогодні, з урахуванням двох років госпітального капеланського служіння, дав би самому собі на початку? Що ти порадив би собі самому — чи іншим капеланам-початківцям — у тому, що варто робити, а чого точно робити не потрібно?
— Не боятися.
— Чого саме?
— Не боятися йти до людей. Адже цей страх стає стіною між людиною і Божими благословеннями, чудесами і знаменнями. Я пам'ятаю, як мені було складно, коли ми йшли до вищезгаданого хлопця — було таке відчуття, наче восьмеро людей утримували мене і тягнули назад. Але вже зараз я розумію, що, коли ти відчуваєш такий сильний, дуже серйозний тиск — це свідчить тільки про те, що потрібно продовжувати йти! Не просто йти, а бігти туди! Не піддаватися на компроміси, не піддаватися на якісь відмазки і не вигадувати собі виправдання. Ні! Ти маєш там бути, ти 100% там потрібен. Якщо Бог реально тебе посилає, через когось і якось, то краще піти перевірити ще раз, ніж не піти. Тому що, поки ти не спробуєш — ти не зрозумієш, чи був це насправді Божий рух. Тому що, якщо ти не підеш, і скажеш, що «це було не Боже» — то ти брешеш.
Якщо ми є світлом цьому світові, то, коли ми перебуваємо поруч із цими людьми, Боже світло буде виганяти всяку темряву. Адже ми не рятуємо людей, у нас немає «синдрому Месії», ми не зцілюємо їх своїми силами. Ми — просто Божі смолоскипи, які можуть прийти і запалити інших Його вогнем. Більше нічого не потрібно робити. Просто бути чесними, відвертими, щирими, доброзичливими і не просити нічого натомість — приходити не заради фотографій, не заради особистого успіху, не заради якогось «вигляду» для інших людей, не заради внутрішньої компенсації, що ти ось усе-таки можеш щось зробити, що ти не ганчірка, не «нуль», а ось «бачиш, покаяв 20 людей». Якщо в тебе такі мотиви, то краще сиди вдома.
— Чи доводилося стикатися не просто з невіруючими, але, наприклад, з язичниками? Як ви служите таким людям?
— Звичайно. Ми кажемо такій людині: «Це твій вибір, ми не збираємося тебе переконувати, щось доводити тобі, сперечатися з тобою. Нам це не потрібно. Ми просто прийшли подякувати тобі за те, що ти — захисник. Ти не маніяк якийсь, убивця... Ти — захисник! Ти нас захищаєш, щоб наших дружин не зґвалтували, щоб наших дітей не забрали від нас, щоб не вбили, щоб не пограбували наші будинки. Ось що ти робиш».
І коли ти з такою позицією приходиш до людей і спілкуєшся з ними, то одразу змінюється картина. Навіть якщо вони налаштовані вороже, то все змінюється.
Недарма ж у Притчах написано, що «м'який язик переламує кістку». Це реально працює. Будь м'яким, будь чесним, будь спокійним — і будь-який такий «їжак» стане простим і спокійним.
Не треба розповідати про релігію. Навіщо тобі щось намагатися йому довести, або сперечатися про якісь його погляди? Розмовляй із ним простою, зрозумілою мовою. Знайди якісь спільні точки інтересів — наприклад, хобі. Кішечки-собачки, автомобілі, ремонт, фарбування, сім'я, діти - «Покажи фото дітей! А ким ти працював? А чим любиш займатися у вільний час?» Є багато інструментів, які допомагають заручитися підтримкою людини. І людина подумає — якщо її слухають, якщо нею цікавляться, значить, вона важлива, вона потрібна і значуща — ось, що їй потрібно. Їй потрібно бути значущою, бути важливою і щоб та ціна, яку вона сплатила, її не знехтували. Щоб вона була оцінена по-справжньому тими цивільними людьми, заради яких він усе це робив.
Навіть коли ми гуляємо з хлопцями в парках, у музеях, ще десь — вони чекають цієї подяки від перехожих. Вони чекають, що до них підійдуть, потиснуть їм руку, обіймуть їх, скажуть якісь добрі слова, слова подяки. Буває, хтось навіть якісь гроші їм дає, або цукерки, шоколадки — таке теж було багато разів. І не важливо їм, що ти там їм дав — важливо зовсім інше: їм важливо заповнити цю дірку, цей вакуум. Вони чекають, що хтось їх помітить, подякує, потисне їм руку — якщо вона в них залишилася. Ось це найважливіше.
— Є ось така думка: «Війна — це складний час для України, але гарний час для Євангелія». Можеш якось прокоментувати?
— Я думаю, коли закінчиться війна, коли буде наша перемога, тоді ми повною мірою зможемо віддати Богові всю славу і честь за все те, що ми сіяли, і за всі ті плоди, які ми будемо збирати. Так, дійсно, ниви побіліли — і їх дуже багато зараз, готових до жнив.
Але я хочу ще сказати, що за цей час війни дуже активізувалися віряни в Україні, тому що раніше було багато міжконфесійних перепон. Але завдяки війні — як би це дико не звучало — ці межі частково стерлися або взагалі були прибрані. І зараз уже не важливо, з якої ти конфесії — якщо ти реально чиниш правильно і робиш те, чого Бог від тебе чекає, то не важливо, як називається твоя церква, головне — твоя посвята, твоє серце, твоя жертовність, твоя відкритість. І з цього, звісно, будуть і плоди. І якість цих плодів, результати залежатимуть від діячів, від тих, хто піде і буде це робити. Хто скаже: «Ось я, Господь! Візьми мене! Використовуй мене! Дій через мене!»
Свідоцтво військового, якому також служив Денис:
Інтерв'юер — Алекс Фішман
Переклад — Ірина Жежерун для ieshua.org
Последнее: 26.07. Спасибо!
