На русском языке читайте здесь — Шура Вятржик, руководитель госпитального служения военных капелланов: «Раненые солдаты в госпиталях – не больные».
На літньому молитовному ретриті КЕМО ми поспілкувалися з Шурою Вятржик, керівницею госпітального напрямку Корпусу Військових Капеланів ХСП — Християнської Служби Порятунку, коучем госпітальних капеланів. Шура розповіла про те, як прийшла в це служіння, як військові сприймають жінок-капеланів, що думають про молитву та віру поранені солдати, а також що робити тим, хто відчуває від Бога поклик у капеланське служіння.
— Є думка, що військове капеланство — це чоловіча справа. Однак, у служінні військових капеланів в Україні вже бере участь чимало жінок. Шуро, скажи, будь ласка, як ти прийшла в капеланство? Як тобі прийшла думка цим зайнятися?
— Мені, взагалі-то, ця думка не приходила :) мене просто покликали в це служіння. Ще за півроку до початку повномасштабної війни Андрій Меркулов запросив мене взяти в цьому участь.
— Тебе таке запрошення не збентежило?
— Та ні, я ж у громаді, можна сказати, духовно народилася і виросла, тому я звикла — «отримав завдання, пішов виконувати». Спробуємо, чому ні?
У нас у Корпусі Військових Капеланів є дуже крута військова психологиня, практикуюча, вона з 2014 року служить хлопцям на передовій. І все почалося з того, що вона навчала нас потроху. Тоді ще ніхто не знав, і навіть не припускав, що буде така війна.
— А можеш згадати 24 лютого 2022 року? Яким був цей день, та й узагалі перші тижні повномасштабної війни у твоєму житті?
— Ой, це було прикольно... Думаю, кожен житель України цей день пам'ятає так, ніби це все було п'ять хвилин тому...
О 4 ранку мене розбудив син, каже: «Мамо, почалася війна, у тебе є 4 години на те, щоб виїхати з Києва». Я все життя мріяла кудись із Києва виїхати. Особливо в Америку — була готова вирушити хоч у піжамі. Але в серці своєму я відразу зрозуміла, що нікуди не їду. Дочекалася 8 ранку, скликала весь наш будинок — 5 поверхів, 6 парадних — униз, ми зібралися разом, визначили відповідальних за парадне, розкрили всі підвали... Усім було страшно дуже. Ми всі були розгублені. А так: ми організувалися і знали свої завдання.
— На правах капелана, так би мовити?
— Це я зараз уже розумію, що це була ось така типу капеланська робота, так. Ми створили будинковий чат у телеграм-каналі, і щодня перевіряли, чи зачинено зсередини парадне під час комендантської години. Усі звітували в чаті, так. Зараз весь будинок із розчуленням згадує ті часи :)
Один із мешканців домовився зі своїм другом-ресторатором, і нам щодня привозили обіди для дітей і самотніх старичків. І я теж усю цю роботу розподілила, виходили люди з кожного парадного й отримували їжу.
Усі діти будинку збиралися в нас у квартирі, моя донька з ними займалася малюванням, — їхні батьки на той час були трохи не в собі, після всіх цих новин...
Також виявилося, що в нашому будинку було двоє лежачих старих. Їхні доглядальниці з початком війни перелякалися і втекли, а хто ж за цими літніми доглядатиме? Тож ми і ними опікувалися, у магазин бігали для них тощо.
Пам'ятаю, на 8 березня діти намалювали листівки, і ми по всіх тітоньках і бабусях ходили з ними, вітали з жіночим днем.
— Паралельно з цим тривало і капеланське служіння?
— Десь на початку квітня, коли вже з'явилася можливість пересуватися містом, у нас була зустріч капеланів. І наш керівник, Андрій Міщенко, каже: «А ось Шура мені допомагає зі служінням по госпіталях». А я така: «А, так? Ну так, я допомагаю, це я». Хоча, чесно кажучи, лікарні та госпіталі — це було найостанніше, чим я хотіла займатися. Тому що, коли ти приходиш і не знаєш, як допомогти людині — мене це завжди зсередини розривало...
Першого разу я пішла в лікарню сама, форми тоді в мене ще не було — просто з бейджиком. Ну і нормально, стали спілкуватися з хлопцями. І ось із квітня 2022 року Бог почав відкривати нам двері.
— Пам'ятаєш свої перші переживання? Були думки на кшталт: «Що я їм зараз скажу?»
— Звісно, купа таких думок була. Але взагалі, це помилка багатьох — не треба думати, що ти скажеш. Просто не треба про це думати, і все. Ми коли в госпіталь заходимо, нам навіть нічого говорити не треба. Взагалі, завдання капелана — це більше слухати, а не говорити.
Пам'ятаю, перші поранені були з числа тих, хто захищав Київську область. Молоденькі, в основному, строковики навіть. Пам'ятаю, один був важкий — снайпер йому влучив просто в шию. Інший був у ремонтній бригаді — вони ремонтували танки. Він був із важким пораненням і навіть до ліжка не можна було доторкнутися — так йому було боляче.
— Це ви тільки одну лікарню відвідували?
— Почали з однієї. Але поступово набиралася команда, люди з різних церков стали відкриватися для допомоги нашим пораненим захисникам.
Зараз у нас велика команда. По багатьох містах України є капелани нашого Корпусу. Роблять гарне служіння. Моляться, доглядають і просто перебувають поруч. Йде підтримка, навіть коли наших захисників переводять в інші міста, коли виписують додому або вони повертаються на фронт. Намагаємося дружити, обмінюємося контактами.
Один із найбільших подарунків від нашого Творця — це знайомство і дружба з Отцем Олегом. Отець Олег Скнар — офіцер Служби військового капеланства Командування Медичних Сил ЗСУ. Велике благословення служити з ним нашим пораненим.
Спільно робимо проєкти для наших воїнів. Влаштовуємо експедиції в цікаві місця. Уже ми з хлопцями відвідували і тактильний зоопарк, і красиве місце Витачів — наші хлопчики там самі ліпили і випікали хліб!
Ми міжконфесійне служіння. І не хлопці до нас приходять, а ми до них приходимо, і в цьому капеланське служіння трохи відрізняється від звичайного священнослужіння серед військових.
Ось історія: Один із хлопців захотів повінчатися й озвучив нам це прохання. Я одразу знайшла Отця Олега і ми організували йому цю справу :) це велика честь служити з ним поруч.
І, звісно, ми дуже раді дружити з волонтерами. Вони роблять велику роботу для лікарень і госпіталів. Вони взагалі унікальні й особливі люди.
— А як на тебе та інших сестер у капеланському служінні реагують військові? Чи не відбувається в них такий собі «розрив шаблону»?
— Навпаки! Капеланам-дівчаткам солдати більше відкриваються, ніж чоловікам-капеланам. Ось навіть нещодавно в нас був День Подяки ЗСУ, і там був один ССОшник. І я ж бачу, що він мене стьобить трохи, жартує наді мною, через те що я у формі... А вони всі для мене «масікі», хлопчики просто... І потім він у фейсбуці пише цілий пост: «Я скептично до цього поставився, але особисто побачив, наскільки простіше хлопцям спілкуватися з жінкою-капеланом, аніж із чоловіком. Тому що перед чоловіком треба тримати марку: ну я ж мужик... А перед дівчинкою-капеланом можна розслабитися, можна розповісти, що болить тощо».
Тому дівчаток-капеланів у нас дуже багато, і ще навіть із 2014 року, просто вони не дуже піаряться, так би мовити.
— Коли ви відвідуєте поранених, ви ж напевно стикаєтеся з їхніми рідними — з дружинами, з мамами... Розкажи про цей бік служіння. З ким складніше, із солдатами чи з їхніми мамами?
— Із мамами важче, звісно. Мама ж сильно переживає — лежить її синочок, весь розбитий, а вона бідна не знає, як йому допомогти, серце розривається... Ми коли заходимо в палату, я, навіть їх не питаючи, одразу кажу: «А з дівчатками я одразу обіймаюся!» І я кожну маму обіймаю, намагаюся щось їх запитувати — і вони розуміють, що я теж мама, у мене теж син служить. І тому їм легше мені відкритися — тому що вони розуміють, що я їх розумію.
І ось храм, який на території госпіталю, — це в нас такий духовний центр, якщо можна так сказати. Ми туди часом заходимо, а там мами або дружини — і я не соромлюся, підходжу до кожної, пропоную за них помолитися.
І ось нещодавно ми так з однією мамою познайомилися, у неї син зараз лежить у хірургії, весь у трубочках, не їсть ще сам... Так ось ми з нею намагаємося підтримувати контакти, дружити, спілкуватися. І ось уже в її сина одне поранення затягується, інше... Він уже посміхається. Нормально, загалом.
— Можеш розповісти ще якусь історію зі свого служіння, яка тобі особливо запам'яталася?
— Так, пам'ятаю, ще на початку, був один хлопчик, до якого ми ходили разом із Толіком Емма. Він сам із Калуша, у нього була подвійна висока ампутація, не було ока і пальців на руці. І він, зрозуміло, був у дуже сумно-депресивному стані. І спочатку його було навіть складно «розгойдати» на розмову. Але ми не здавалися, і все одно намагалися з ним спілкуватися і дивилися, на що він зреагує. І він зреагував на автомобільну тематику, я зрозуміла, що він водить, і кажу: «Все, Андрюхо, навчиш мене водити машину! Я ж не вмію...» Він сильно сміявся, звісно, але тим не менш...
І ось ми стали з ним гуляти разом, на свіжому повітрі. І Толік якось раз каже: «Так, поїхали до храму». А там біля храму, на території госпіталю, — великий металевий хрест, із розп'яттям. І з цим хрестом ціла історія пов'язана — його ще у 2016 чи 2018 році хлопці із зони АТО забрали, бо там його росіяни танками в землю закатали, а він не пошкодився навіть. Ну і його привезли в госпіталь, гарно пофарбували. І ось Толік Андрія підвів до хреста і каже: «Молись, щоб у тебе були найкращі протези, щоб була найкраща реабілітація», і так далі. Ну і він так, звісно, сумненько, але молився.
І слава Богу — Господь зробив диво. Андрій зараз в Америці, і хоча йому справді важко — висока ампутація, подвійна! — але він старається, йому і очі полікували, і всіляко реабілітують.
У цьому плані, Штати — це чудовий варіант для інвалідів. Тому що в нього немає якихось багатих батьків, він не столичний хлопець, з області, не генерал який-небудь...
— Так, слава Богу! А ось, є така фраза: «В окопах невіруючих немає». Як щодо госпіталів?
— У госпіталі трохи складніше. Мені один хлопець військовий, який в окопах на передовій був, сам розповідав, що в них же там вистачає хлопців із татуюваннями, з рунами, язичників — і коли все спокійно, то всі такі круті, всі куражаться... «Але коли ми сидимо в окопі, і починається обстріл, так усі відразу “Отче Наш” згадують...» І коли хлопці потрапляють до шпиталю, і поранення не дуже сильне — то вони все одно всі на куражі. Чекають, коли зможуть повернутися назад, на фронт.
Але все одно, я можу сказати, що 90% — віруючі, навіть у госпіталі. Можливо, не так явно, але ніхто не відмовляється від молитви. Буває, кажуть, що «я в інше вірю», але від молитви не відмовляються.
Пам'ятаю, одного хлопця ми привезли на Песах у нашу громаду. І він із першої хвилини, як ми увійшли в зал, почав відео знімати — з явно диким захопленням! «Так у вас усе, як у нас!» — каже. «Слухай, у вас так прикольно...»
Я взагалі ніколи не звертаю уваги на те, язичник він, не язичник... весь цей кураж сиплеться, щойно їм стає страшно, або коли їм потрібні відповіді на якісь запитання. Я ніколи на цьому не зациклююся. Як казала моя мама: «це вікове, це минеться».
— Минуло вже півтора року з часу початку війни. (інтерв'ю записане в серпні 2023 року — прим.ред.) Фактично, весь цей час ти береш участь у капеланському служінні. Скажи, чого тебе Господь навчив за цей період? Що особливого Він тобі показав?
— По-перше, хлопчики, які лежать у госпіталях і лікарнях — це не хворі. Це люди на відновленні. Є велика різниця. Коли ти до смертельно хворого приходиш — це одне. А коли людина лежить на відновленні — це зовсім інше.
У мене був один хлопець із потрійною ампутацією: немає двох рук і однієї ноги, а нога, що залишилася, — на фіксації. Ще й ока одного немає. Так він каже: «Зараз я трошки відрихтуюся, і піду назад, воювати!» Тобто, таких от, зовсім депресивних, — на пальцях можна перерахувати, за півтора року. В основному всі справжні бійці. У нас взагалі дуже хороші хлопці.
По-друге, ми навчилися більше слухати. Ми там менше говоримо, а більше слухаємо. Ми приходимо до них для того, щоб бути поруч. Рано чи пізно вони все одно починають питати: чому ми так робимо?
І в нас така об'єднана команда вийшла в госпітальному храмі, з початку повномасштабної війни: з нашої месіанської громади хлопці, греко-католики, православні, баптисти. І ось ми разом робимо одну справу — це так здорово! Ніхто не сперечається, нічого не доводить — не зважаючи ні на що, ми робимо одну справу. І це дуже круто. І було б круто, якби ось так усі віряни об'єдналися, без з'ясування якихось стосунків.
— За цей час ти напевно бачила випадки, коли люди приходили в це служіння, а потім залишали його. І ось якщо зараз це інтерв'ю читає людина, яка ставить собі питання: «Можливо, Господь закликає мене в це служіння?» Як розрізнити Божий поклик? Що б ти сказала таким людям?
— Поки не спробуєш — не зрозумієш. Треба йти і пробувати. Тут же, в принципі, немає нічого складного. Ти просто вибираєш один день на тиждень і вірно ходиш по палатах. І не треба, звісно, забувати, що ми — військові капелани. Зрозуміло, що ніхто не буде тебе мотивувати, вмовляти, просити... Ти отримав завдання, ти його виконуєш, ось і все.
У багатьох просто є така хибна думка, на кшталт: «А що я їм скажу?». Особливо брати — «я ж не на війні, а що я їм... А раптом вони мене запитають: а чого ти не на війні?» Ніхто ніколи не питає.
І слава Богу, дуже багато вірних у цьому служінні залишилося, у нас уже велика команда, причому по всій Україні. Ми намагаємося дружити зі штатними капеланами ЗСУ, які в госпіталях, і ми їм допомагаємо. Тому що, реально — охопити кожного хлопчика, це важко... Іноді буває так, що в одній палаті ти можеш застрягти на цілий день. А іноді можна пройти більше п'яти палат.
Тому, я вважаю — чим більше капеланів, тим краще. Але зрозуміло, що це служіння для більш зрілих вірян. Треба мати хоч трохи досвіду пасторського служіння, душеопікунства. Треба розуміти, що ти духовно піклуєшся про цього хлопця.
Треба часом зважати на різницю в людях: один шкідливіший, інший балакучіший — усі різні... Але всі вони у нас — невіруючі грішники. І ми повинні розуміти, що кожен із них все одно потребує спасіння.
Загалом, треба з ними подружитися. Треба, щоб вони побачили, що ми — нормальні люди, не якісь штунди, сектанти страшні.
Тож, якщо є таке спонукання — пробуйте... Ми навчаємо, обкатуємо служителів. Я з кожною командою особисто ходжу по палатах перший час. Ось зараз у нас на «обкатці» команда хлопців із церкви «Гіллсонг» і з Адвентистів сьомого дня. І нормально — так, ось такі міжденомінаційні групи — але яка різниця? Ми ж робимо одну справу.
Інтерв'юер — Алекс Фішман
Переклад — Ірина Жежерун для ieshua.org
Последнее: 26.07. Спасибо!
