На русском языке читайте здесь — Андрей Литовкин, госпитальный капеллан: «Когда мы приходим в палаты к раненым, с нами приходит Бог...».
На зимовому молитовному ретриті КЕМО ми поспілкувалися з Андрієм Літовкіним, шпитальнім капеланом Корпусу Військових Капеланів ХСП — Християнської Служби Порятунку, служителем Київської Єврейської Месіанської Громади. Поговорили про 30 років його служіння в КЕМО і прихід у капеланство, про те, як Господь відповідає на молитви і відкриває зачинені серця, про труднощі в капеланській справі і про те, яким він бачить це служіння після війни.
— Шалом, Андрію! Розкажи, будь ласка, спочатку, як Господь знайшов тебе?
— Я член нашої Київської Єврейської Месіанської Громади ще з січня 1995 року, фактично з самого її початку. А взагалі, у зібрання віруючих я прийшов спочатку до церкви «Живе Слово» (пастор Анатолій Гаврилюк), там і покаявся. І тоді там було єврейське служіння при церкві. Пам'ятаю, Борис Саулович робив оголошення, мовляв, хтось бажає служити євреям. І мене це якось одразу зачепило... а я ж лише кілька тижнів як покаявся. Нова людина. І ось ми після недільного служіння йшли до Сауловича додому, спілкувалися, обговорювали єврейську тему, дізнавалися про щось нове, молилися. Потім ребе почав давати нам якісь молитовні завдання на тиждень, потім уже й розподіляли служіння, хто чим займатиметься. Загалом, ось так – влився і не помітив. Не так, що «ну, схожу-погляну, спробую», а одразу як до рідної громади.
І ось, у Будинку торгівлі, на Львівській площі, ми збиралися щосуботи на єврейське служіння, і там же в неділю – на зібрання церкви «Живе Слово». Анатолій Петрович був нам усім як батько рідний. І ось десь наприкінці 1995 року наше єврейське служіння при церкві було сформовано в окрему громаду. Викликали людей на сцену, Анатолій Петрович усіх благословив... При цьому я все одно не відривав одне зібрання від іншого. Це була одна сім'я.
— Ми ж саме святкували 30-річчя КЄМО Київ. Виходить, ти фактично півжиття у громаді?
— Так, мені ось влітку виповнилося шістдесят, так що рівно половину життя, все вірно :)
— А яким служінням ти займався за ці роки?
— Ну спочатку я був скарбничим, відповідальним за гроші :) потім домашні групи вів, також був регіональним керівником, молитовником, брав участь у служінні Інкаунтер. Загалом все, що для Господа було потрібно, все робив. Тепер ось і капеланським служінням займаюся.
— Так, ми в цьому інтерв'ю якраз більше про капеланство і поговоримо. Чи можеш зараз згадати 24 лютого 2022 року, початок повномасштабної війни Росії проти України? Які в тебе були перші почуття та думки?
— Ми вранці прокинулися від вибухів і були, звичайно, приголомшені. Голова відмовлялася у це вірити. Перша стадія — заперечення... Пам'ятаю, зателефонував Валерій Миргородський: «Ти знаєш, що війна почалася?» Відповідаю: «Ну, вже щось розумію...» При цьому в голові незрозуміло, а в серці був якийсь дивний мир.
У мене ще була за планом робота на об'єкті, а народ уже почав розбігатися. Дзвонять мої працівники: «Наші дружини в істериці, кажуть, що їх без нас уб'ють... вибач, Андрію, але ми їдемо...» Щоб ти розумів, я з Нивок до Петропавлівської Борщагівки добирався години три-чотири, манівцями. Все стало...
І начебто треба б хвилюватися, а всередині – шалом. Найближчі друзі поїхали вивозити сім'ї з Києва, а ми з Олею (дружиною — прим. ред.) вирішили, що нікуди сіпатися не будемо, і просто звернулися до Бога. І не так, що ми там півдня молилися – ні, просто звернулися до Нього коротко. І був у серці шалом і таке розуміння, що треба залишатись на місці.
Через кілька днів я почав допомагати різним людям щось перевезти своїм бусом. Один знайомий зателефонував, інший. Потім наші із громади. Загалом, так я почав волонтерити. У нас і військові поряд були, і блокпости — у них там теж різні потреби були, і кожен чим міг допомагав один одному, підключався.
— А як ти потрапив до капеланського служіння?
— Це вже був квітень чи травень, приблизно. Перетнулися ми якось із Шурою Вятржик, і вона каже: «Андрій Міщенко запропонував мені очолити госпітальне служіння капеланів — не хочеш спробувати?» Ну, а я ж колишній медик, училище закінчував, масажистом колись працював. І, думаю, треба вже чимось конкретнішим і серйознішим займатися, а не просто «привези-відвези».
Отак і почали. Саме в цей час ми познайомилися з отцем Олегом Скнаром, офіцером Служби військового капеланства Командування Медичних Сил ЗСУ, і під його чуйним покровом почали ходити відділеннями та палатами, спілкуватися, знайомитися з нашими пораненими військовими.
— Пам'ятаєш когось із перших хлопців? Які були перші відчуття в госпітальному служінні?
— Тоді Шура ходила по палатах з Толиком Емма, ну і я вже підключився. І ось був один хлопець, якого всі згадують – Андрій Насада. Він мав дуже серйозні поранення, він був без двох ніг і ока, здається. У серйозній депресії... взагалі не посміхався, майже не розмовляв, відповідав завжди однозначно. Вперше я його таким і побачив. А вже після хлопці почали з ним спілкуватись, молитися за нього – він почав усміхатися, жартувати навіть. А він такий гострий на язик, і більше навіть сам з себе жартує, приколюється. Пам'ятаю, Шура йому каже: «Ти ще бігатимеш!» А в нього двох ніг немає... «Ти мене ще вчитимеш на машині їздити, я ж хочу права отримати!..» Він думав, вона так жартує просто... Він думав, вона так жартує просто...
Зрештою його пізніше перевели в інший шпиталь, а потім він в Америку полетів (волонтери допомогли) — його там запротезували, і він сам почав ходити. Потім уже якось із ним перетиналися. Різниця величезна!
У багатьох хлопців були важкі поранення, ампутації... поранення в голову — ось начебто все ціле, а вони заново вчаться ходити, писати, читати. Не пам'ятають, як їх самих звуть, чи їхніх мам, літери вчать наново…
— Чи були у твоїй практиці такі класичні приклади покаяння?
— Знаєш, ось ми завжди як приходимо в палати до поранених — з нами, я думаю, приходить до них Бог. Ми наприкінці відвідувань завжди пропонуємо їм разом помолитися, говоримо про примирення, щоб вони зверталися до Бога, Який може допомогти нам, і якщо ми Його шукаємо, то Він виходить нам назустріч. І ось коли ми тільки очі вгору піднімаємо для молитви, вже явно відчувається Божа присутність.
Пригадую, в одній палаті було троє поранених. Перший був з Рівненщини, він сам невіруючий, але в нього рідні та друзі віруючі, і він казав: «За мене теж моляться! У протестантській церкві!» З іншим постійно його мама була поруч, і вони теж завжди були не проти помолитися. А третій був у спортивному костюмі з рунами, пентаграмами, друзі у нього були в наколках язичницьких... і він завжди казав: «Ні-ні-ні, я собі сам помолюся...»
Ось ми якось із Валерою прийшли туди знову, з усіма поспілкувалися та почали молитися. Просто звернулися до Бога. І так сильно Дух Святий зійшов, така була присутність... прямо аж густа така... І ми після молитви попрощалися з усіма, кажемо: «Побудьте ще в цій Божій присутності», розвертаємося на вихід і я цього третього питаю: «А може і за тебе помолимося?» І він раптом відповідає: «Так, давайте!» І ось з того часу те, що його утримувало, відступило, і Валера з ним досі періодично спілкується – зовсім інша картина, змінилася атмосфера у його серці. Звичайно, він не став прямо «відкрита душа», тому що він колись був пов'язаний зі східними єдиноборствами, і я думаю він спочатку був так вихований, що «чоловіки до кінця не відкриваються». Але тепер уже ставлення його змінилося, він розповідає про себе та своє життя. А раніше просто формально посміхався, як чужим людям...
Ще одного хлопця пам'ятаю, він позиціонував себе як язичник, у наколках весь. Говорив: «Християнство — це не моє. Мене бабуся з дитинства водила до недільної школи в церкві, я все це знаю — і я туди ні ногою! У мене є свій бог, до якого я звертаюся...» Потім він якось дзвонить Шурі: «Моліться! Мене на термінову операцію везуть... моліться, щоб було все добре». І все пройшло швидко і без проблем. І він потім такий: «Ось, це Бог допоміг, це Бог...» Він навіть і не зрозумів, як у нього в сприйнятті все це змінилося.
— А як часто взагалі подібне відбувається, що у невіруючих людей, які перебувають на відновленні після поранень, виникає інтерес до Бога, до Біблії?
— Щиро кажучи, таких меншість. Попадалися, звичайно, віруючі люди, які були народжені згори і які пішли на війну або на патріотичному куражі, або через тиск совісті.
А здебільшого дуже багато хлопців просто невіруючих, і всі матюкаються. Одиниці тих, хто хоча б з поваги до нас не робить цього, а здебільшого матюкаються майже всі. Вони ніби одержують якусь внутрішню силу від цих матюків, вони вивільняють якусь лють, злість. Ну, ми розуміємо, що це така демонічна сила, яку біси на мить дають їм, і в них щось там проривається, щось виходить, або вони почуваються сильнішими й зарядженими, але насправді ці ж демони потім забирають собі більше – у всього є ціна. З цим складно, звісно, бо на фронті всі матюкаються. Там це просто мова спілкування, мова ненависті, тож із цим складно. Але ми не давимо, не наполягаємо – хто почув, той почув.
Взагалі, в основному всі хочуть отримати якусь допомогу від Бога. Зцілення якесь, диво. Але щоб не треба було жодних змін у житті робити і жодних кроків назустріч цьому. Все одно в голові у більшості або війна, або своє життя та свої інтереси. Навіть якщо зовні вони поводяться інакше, потім, коли ми йдемо, вони поринають у своє. Отже, ця фраза про те, що «на війні невіруючих немає» — вона оманлива. Насправді, навіть віруючі на війні часто стають невіруючими, в тій обстановці. Адже дуже важка обстановка.
Чудо хочуть отримати, уникнути смерті – так. Щоб Бог спас – так. Зберіг – так. Життя міняти — якось не особливо... Лежить хлопець паралізований, з перебитим хребтом. Поговорили з ним, запропонували примиритися з Богом, почати до Нього звертатися. Одержати зцілення хоче. А покаятися? «Я не готовий».
— Є така думка, що це служіння — госпітальне капеланське, зокрема, — актуальне лише у воєнний час. І може здаватися, що із закінченням війни це служіння якщо не зупиниться зовсім, то багато в чому припиниться. Що ти думаєш із цього приводу?
— Ні, воно не скінчиться. Ці люди залишаються в суспільстві, і всім, навіть не тільки в церквах, а й усьому суспільству, цивільно-світському треба включатися. Це наші захисники, котрі постраждали, рятуючи нас. Які тепер уже після війни можуть нормально працювати і чимось займатися. Ось цю свідомість треба змінювати, мабуть, уже зараз, на різних рівнях.
— А як взагалі, з твоєї точки зору, цивільним людям – віруючим, насамперед – варто ставитись до військових? Що потрібно знати про них, як поводитися з ними, що говорити, а чого не говорити?
– Найголовніше питання, напевно, у кожного – як себе перебороти. Люди ж у нас по суті не черстві, вони ж відгукуються, коли якесь лихо, співчувають. Ми ж возимо наших хлопців до театру, на концерти, на спортивні заходи. Нам дають безкоштовні місця, і ми туди привозимо їх групами. Ось із усіх людей, яких ми там зустрічаємо, ті хто підходять і дякують, щиро так — таких, гадаю, 2-3 відсотки. Це треба міняти, про це треба говорити скрізь, з усіх майданчиків, звертатися до людей, щоб вони, бачачи людей, які воювали, які отримали поранення, щоб вони розуміли, що не треба ховати очі, не треба відморожуватися. Навіть іноді не треба словами дякувати, досить просто кивнути, просто посміхнутися. Якщо є можливість, спонукання до якось допомогти, варто робити це, ставлячись до них не як до інвалідів, але як до здорових. Просто, щиро. «Мені пощастило тобі допомогти». Не «тобі пощастило, що я тобі допомагаю», а «мені пощастило, що я можу тобі допомогти».
Це найголовніше. А щодо недоречних питань, то це очевидно, чого питати не треба: «А скільки ти вбив людей?», «А скільки ти отримуєш грошей, скільки тобі там платили?»
Можна спитати про поранення, хлопці завжди розповідають. Ти щось одне запитав, а вони розповідають усю історію. Навіть ті, які вже якийсь термін у шпиталі — рік-півтора на відновленні, вони коли чують тих, які тільки нещодавно прибули до палат, теж згадують своє, їх чіпляє, і їх вже теж не зупинити. І ми їх не зупиняємо.
— Добре, а що ти міг би порекомендувати військовим – як їм ставитись до цивільних людей? Адже й тут нерідко буває нерозуміння...
— Їм треба розуміти, що є багато людей, які готові безоплатно служити, брати участь та допомагати. Адже багато хто відгукнувся, і зараз навчають цивільних професій тих ветеранів, які можуть працювати. Люди готові абсолютно безкоштовно і допомагати, і підтримувати, і проводити з ними час… Нещодавно один добрий волонтер висловився з приводу того, щоб брати ветеранів без досвіду на роботу: «Не бійтеся! Не думайте про те, що він зможе у вас зробити. Беріть, а він у будь-якому разі хоча б розмовляти зможе, ви його підтримаєте, і потім він буде вам у будь-якому разі корисним, і це буде благословенням для вас». Це ж насправді так.
— Ти згадував про те, що ви з Шурою та іншими нашими госпітальними капеланами періодично влаштовуєте пораненим хлопцям різні поїздки – у кіно, на концерти тощо. Розкажи про це трохи докладніше. Наскільки їм це допомагає? Як ти взагалі такий підхід оцінюєш?
— Це їх дуже відволікає, у них виявляються позитивні емоції. Навіть ті, хто спочатку не хотів нікуди їхати, після поїздки запитують: «А коли ви нас візьмете? А коли ми знову кудись поїдемо?» Це дуже корисна штука — переключитися з себе, зі свого фізичного стану. Це допомагає їм з війни перейти до мирного життя, зрозуміти, що довкола теж щось відбувається, і виявляється, навіть якщо ти в інвалідному візку, ти все одно там можеш бути, брати участь.
Причому цікаво, що в театрах більше відсоток людей, які підходять до наших хлопців і дякують їм. Пам'ятаю, якось була навіть ціла акція — художники прийшли і з нашими військовими малювали картини. Потім зробили аукціон, і там були різні заможні люди, які купували ці картини. Були навіть чоловіки, які підходили до наших воїнів та плакали, обіймаючи їх і дякуючи. І ці кошти від продажу картин пішли на загальну реабілітацію.
— Це справді гарний приклад взаємодії цивільних та військових. Слава Богу! Ти вже майже три роки береш активну участь у капеланському служінні – скажи, які ти у цій справі бачиш труднощі? З чим стикається капелан у своєму служінні? Як йому з цим впоратися? Може, є якась порада, яку ти дав би собі самому на початку капеланського шляху?
— Дуже важливе співчуття. Без розуміння того, що сталося і як понівечені життя людей, не присвятиш себе цьому. І разом з тим, занурюватись у кожну проблему, запускати її глибоко у своє серце теж не можна. Тому що це тебе розірве – жодна людина не впорається з цим. Ми розуміємо, що лише Бог може втішити. Лише Бог може дати мир. Тільки Бог може зробити чудо.
Ми як віруючі розуміємо, що потрібно перед Богом виносити ці проблеми людей, не занурюючись у них. А поряд із нами служать багато волонтерів, які, по суті, Бога не знають. Просто невіруючі люди. Вони мають це співчуття, вони служать, тому що є потреби різні – і вони їх закривають, як можуть. Вилікувати вони не можуть, на себе ці рани та ампутації взяти не можуть. Але підтримати якось можуть. Щось розносять хлопцям – одяг, солодощі різні, якісь дрібнички. Все, що потрібне.
Є ще одна категорія людей, з якими бувають труднощі, – персонал шпиталів та лікарень. У нас, наприклад, він відкритий для волонтерів, капеланів, допомоги нашим хлопцям. І лікарі, і завідувачі, і нянечки – всі ставляться до поранених, як до дітей. На жаль, у багатьох інших містах такого нема. Хлопці приїжджають і скаржаться, що багато хто з персоналу просто байдужий. Ніхто на них особливо не звертає уваги, дехто явно чекає, що їм щось дадуть. Ну, сам розумієш, корупційний такий елемент... на жаль, пережиток радянської системи.
Бувають ще проблеми з фінансами. Але цікаво, що коли виникають різні потреби, ці фінанси часто звідкись самі з'являються. Ми не робимо збори спеціально. Багато хто запитує: «Де ви берете гроші?» На потребу приходять якісь відповіді. Люди відкриваються та купують те, що потрібно. Жертвують кошти. На реальне необхідне гроші завжди знаходяться. Знаходяться люди. Раптом з'являється людина, яка згодна закрити позицію. А військові потім дуже раді, просто щасливі. Дякують, кажуть: «Ви не уявляєте, наскільки це нам допомагає...»
— І останнє питання: Як ти та інші наші капелани бачите продовження капеланського служіння після закінчення війни?
— Ну, прогнозувати складно... ми ж не знаємо, коли війна закінчиться, не знаємо, як і що відбудеться у суспільстві. Наскільки наше суспільство та держава включаться для допомоги військовим. Адже має прийти якесь розуміння важливості цієї категорії людей. Щоб вони були не на останньому місці. І це також завдання для церкви — включатися дедалі більше для допомоги ветеранам там, де ми живемо, бо навколо нас такі люди точно будуть. І нам не треба буде кудись спеціально йти чи їхати, бо ці люди довкола нас уже є. І їх буде ще більше.
Важливо в жодному разі не закривати свої серця. Все одно служіння цим людям відбуватиметься. І не треба боятися, мовляв, а раптом я не зможу, адже в мене немає ресурсу. Але в тебе є серце, у тебе є Бог, Святий Дух, який може щось зробити через тебе. Навіть просто заспокоїти людину, дати їй мир у серці. У неї завдяки цьому пройде депресія, людина не думатиме про самогубство, про те, що вона не потрібна.
Дякувати потрібно у будь-якому випадку. З вдячністю ставитися до них за те, що вони стали на захист. Це жертва з їхнього боку, це справжня жертва.
Церква, так, однозначно, у будь-якому випадку має включатись. І світському суспільству також варто включатись активніше. Засоби масової інформації також мають цю думку доносити. Це ж наші люди. Як в Ізраїлі: «Всі, хто воює — це наші діти». Десь безкоштовно погодувати, кавою пригостити, та просто місцем поступитися. Це підтримка. Від цього їм хочеться жити, хочеться посміхатися. Вони розуміють, що не залишені. Якщо наше суспільство перейде цю межу в той бік, в який потрібно, то все буде добре. І економіка, відповідно, під це перебудовуватиметься. Бог все це бачить.
— Дуже дякую за інтерв'ю!
Інтерв'юер — Алекс Фішман
Переклад — Ганна Іващенко для ieshua.org
Последнее: 01.01. Спасибо!
