На русском языке читайте здесь — Благодарность как духовное упражнение.
Важко повірити, що Ісус зцілив десятьох прокажених (див. Євангеліє від Луки, розділ 17) просто так, одним реченням. Адже можна було якось підкреслити це чудо, супроводжуючи його урочистим ангельським оркестром. «Ідіть і покажіться священику», – каже їм Ісус, і ось вони вже йдуть геть зі шкірою, як у немовляти.
Ісус вирішив не робити з цього чуда великої події. Він не потребує урочистих церемоній, вони не приносять Йому радості. Але що Його засмучує — це невдячність, схожа на ту, яку проявили дев’ять прокажених. Як так сталося, що повернувся подякувати лише один?
Лише один.
Як записано в Біблії: «Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога. І припав він обличчям до ніг Його, складаючи дяку Йому. А то самарянин був» (вірші 15–16).
Ісус був цим дуже здивований і сказав: «Хіба не десять очистилися? Де ж дев’ять? Чому вони не повернулися, щоб віддати славу Богу, крім цього чужинця?»
Трагедія для решти дев’яти полягала в тому, що, невдячно втікши від першої милості, вони позбавили себе другої, набагато важливішої. Єдиному, хто повернувся, Ісус каже: «Підведися й іди: твоя віра спасла тебе!» Отримавши фізичне зцілення, той, хто дякував, отримав також і духовне.
Писання не розкриває нам, чому решта дев’ять просто пішли. Але показує, що єдина адекватна реакція на чудо — вдячність.
Вдячність як шлях до Бога
Ставлячись до вдячності як до духовної дисципліни, ми повертаємося на шлях до Бога і впускаємо в своє життя Його керівництво.
Як це відбувається?
Біблія пояснює це так: вдячність породжує смиренність, а смиренність відкриває очі на Божу благодать.
Почнемо з вдячності. Її називають воротами духовної дисципліни. У 100-му псалмі сказано: «Увійдіть в Його брами з подякуванням, на подвір'я Його з похвалою! Виславляйте Його, ім'я Його благословляйте…» Коли ми приходимо до Бога, ми дякуємо Йому не тільки за насичення, але й за те, що ми — Його (діти).
Вдячність породжує смирення, оскільки розкриває глибину нашої потреби в Бозі. Смирення ж — це стан серця, при якому нам дано зрозуміти, що все, що ми маємо, дано нам згори по благодаті, а не за заслуги. Ми раптом усвідомлюємо, наскільки ми нікчемні перед Святим Богом. Нам самим нізащо не досягти Божого Царства, спасіння чи полюбити Бога першими.
Тому, звичайно, лише через смирення ми отримуємо Божу благодать. Апостол Яків пише: «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» (Як. 4:6). І оскільки Бог звертається до нас із благодаттю, чим більше в нас смирення, тим більше до нас благодаті.
Коли ми робимо вдячність і смирення частиною своєї звички, ми ніби розчищаємо дедалі більше місця у своєму серці для Бога та Його дії в нас.
Як ставитися до страждань?
Легко дякувати, коли нас взяли на роботу мрії або ми зустріли свого ідеального партнера. Легко радіти, коли замість штрафу нам винесли попередження. Але що відбувається, коли все йде не так? Коли ми щось (когось) втрачаємо? Чи залишаємося ми такими ж вдячними?
Життя – це не коробка шоколадних цукерок «асорті». Іноді життя – це миска підгорілої каші.
На щастя, від християнина не вимагається вигадувати для кожної непридатної страви креативний маркетинг. Звісно, біль загартовує, але аж ніяк не викликає звикання настільки, що ми перестаємо його помічати.
Богослов’я вдячності, в якому немає місця болю, є поверхневим, а часом і зовсім — єрессю. Адже нікому не спаде на думку запропонувати розп’ятому Христу терпіти страждання з посмішкою!
Терпіти незгоди життя та його біль може здаватися непосильним. Але жити під прапором вдячності аж ніяк не означає, що ми ніколи не засмучуємося. Або, що ще гірше, заперечуємо іншу дійсність. Нашу вдячність породжують не обставини. Вона приходить згори.
Втіха в нашому болі й стражданні — не зміна обставин, а сам Бог. Ісус приходить до нас не лише для того, щоб страждати за нас, а й щоб страждати разом із нами. Пророк Ісая так описує Його: «Він погорджений був, Його люди покинули, страдник, знайомий з хворобами…» (розділ 53, вірш 3).
Ісус розуміє нас і співчуває нам. І наша вдячність стає можливою тоді, коли ми покладаємо надію на Його спасіння — у цьому чи вічному житті. «Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!» (Об. 21:4).
І саме тому ми можемо відповісти на заклик: «Завжди радійте. Безперестанно моліться. Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі» (1 Сол. 5:16-18).
Легко впасти у зневіру, коли біль оточує звідусіль. Не раз я ловив себе на тому, що від злості погрожую небесам кулаками. Але це не применшує Божої доброти, Він, як і раніше, любить нас. Бо Він святий. А от я б на Його місці наділив тих невдячних дев’ятьох зцілених новими виразками. Ну, або просто повернув би їм старі. Буде їм по заслузі.
Слава Богу, у мене немає такої влади, адже вдячного самарянина спонукала любов. І не в нашій владі змусити Його дати нам щось. Але ми завжди можемо розраховувати на Його втіху.
І ось коли наше серце готове бути вдячним, тоді нам відкриваються благословення заходів сонця, радості сімейних вечерь, затишок нічного сну. Вдячність ставить нас на шлях пошуку скарбів.
Автор — Ерік Деметер / hristiane.ru
Переклад — Ірина Жежерун для ieshua.org
Последнее: 12.07. Спасибо!
