На русском языке читайте здесь — Анатолий Эмма: Посланники или как я у Бога друзей попросил.
Коли я переїхав з Одеси до Києва, я відчував певну порожнечу. В одну мить втратив все, чим дорожив: батьків, друзів, спосіб спілкування, рідне місто. Моя ментальність розходилася з київською на 200% — на базарах не торгуються, на гумор ображаються... Оля мені казала: «Перестань розмовляти з людьми, ти бачиш — вони тебе не розуміють!»
Всередині мене було дике питання — Боже, КУДИ Я ПОПАВ? Як кажуть в одному одеському анекдоті: «Якщо тебе перевели працювати з Одеси в інше місто, і при цьому підвищили в посаді — це не досягнення, це кар'єрний крах!»
Найбільша діра в душі — це була відсутність спілкування. Оскільки за своєю природою я людина балакуча, мені потрібне було спілкування — це мій природний спосіб життя.
У Києві я почав відвідувати одну з громад. Після одного зі служінь, коли із залу вивалювалася юрба захоплених людей, всі так чи інакше, навіть посміхнувшись тобі, залишали тебе і бігли до своїх «могутніх купок». Знаєте, у нас у всіх є такі могутні купки ;) Де простіше, легше і цікавіше за все спілкуватися. Я якось спробував приєднатися до деяких купок, але міцне «сталінградське» кільце не дозволило мені цього зробити. Я навіть якось розлютився зсередини — це як же так?
Як раптом, через деякий час, мені в голову прийшла дивна ідея: «Ти ж людина віруюча? Ось і помолися, щоб Господь Бог тобі дав друзів» :) Не пам'ятаю, чи молився я коли-небудь взагалі такою молитвою після того випадку, але ідея прийшла і я вирішив помолитися. Я розумію, що, швидше за все, багато зустрічей і знайомств у наступні роки проживання в Києві — це теж відповідь на ту раптову молитовну ідею, яка осяяла мій мозок. Але початковий результат мене трохи здивував і приголомшив ;)
Поговоривши з Богом про те, що мені не вистачає знайомств і спілкування, я забувся. Ще кілька тижнів поспіль я спостерігав за тим, як люди посміхаються, а потім діляться на великі групи... Як раптом, в одну з неділь я пережив відразу дві яскраві дружні зустрічі.
Перебуваючи в холі одного з центральних будинків культури Києва, спочатку до мене підійшов хлопець, якого звали Міша. Підійшовши дуже близько до мого обличчя, він голосно викрикнув мені в обличчя: «Привіт, брате!» Я остовпів від такої любові, але не тут-то було — Міша обійняв мене обома руками і поклав свою голову мені на груди, тому що зростом він був нижчий за мене сантиметрів на 25. Мені нічого не залишалося робити, як в такому шоковому стані прийняти Мішу і видавити з себе: «Привіт!» Міша був не просто любителем поговорити — він не міг зупинитися ;) Я відразу зрозумів, що він дивний. Але з цікавості до процесу я продовжив далі спілкуватися з ним.
Якимось чином, коли я позбувся Міші і приходив до тями, до мене підійшла друга людина — його звали Саша. Він розмахував своїми довгими руками і прямував до мене ;) Підійшовши, він вигукнув: «ШААААААААООООООООААААЛЛЛЛЛОМ!» (Пізніше я дізнався, що він всім говорить це єврейське слово.) У Саші був вроджений дефект мовлення, і не тільки...
Тепер щонеділі мої нові київські друзі підходили і віталися зі мною у своїй звичайній для них манері ;) Спочатку мене це напружувало — на мене дивляться люди, і що вони в мені знайшли? І ще такий дивний момент — вони завжди знаходили мене, як снайпери, без помилки потрапляли в свою ціль, а ціллю був я. Я навіть розробив невелику програму спілкування з ними, і ми мило проводили час у спілкуванні. Так тривало якийсь час.
Обидва ці хлопці були психічно хворими людьми, іншими словами, — тими, хто народився з психічними відхиленнями. Але в ті дні я зрозумів один важливий момент — не варто відштовхувати те, про що ти сам попросив у Всевишнього. Ти попросив спілкування — воно може бути абсолютно різним і зовсім не таким, як ти його очікував. Кожного разу, коли вони підходили до мене, знову і знову в моїй голові виникало питання: «Боже, це Ти вклав у них таку слухняність і такі думки? ;) Це дійсно відповідь на мою молитву?» Але, напевно, в той час не тільки вони мені були потрібні, але, можливо, і я їм?
Я не знаю :) Але, згадуючи цей кумедний епізод з життя, я згадав про божевільного Мойшу, про якого пише месіанський рабин Річард Вурмбранд: Коли СС приїхало в одне з румунських міст і набило повну вантажівку євреями, щоб відвезти їх до концтабору, божевільний Мойша, який був членом месіанської громади, вийшов назустріч погромникам і переконав старших офіцерів відпустити євреїв. І що ви думаєте? Керівник цього погрому послухав Мойшу і, таким чином, Мойша врятував людей.
Ми звикли все розуміти і отримувати за власним шаблоном, але ж часто буває і навпаки...
Автор — Анатолій Емма
Переклад — Ірина Жежерун для ieshua.org
Последнее: 3.12. Спасибо!
