На русском языке читайте здесь — Юрий Мазуренко, капеллан и администратор ХСП, военнослужащий Медицинских сил ВСУ: «Я живой пример: Бог реально действует!»
Ми поспілкувалися з Юрієм Мазуренком, адміністратором та капеланом-волонтером Корпуса Військових Капеланів ХСП — Християнської Служби Порятунку, служителем Київської єврейської месіанської громади, військовослужбовцем Медичних сил ЗСУ. Юрій поділився своєю історією приходу до Господа, розповів про те, як почав взаємодію з ХСП, як згодом опинився на військовій службі, чи допомагає йому досвід капелана і чому це служіння справді важливе.
– Шалом, Юрію! Розкажи, будь ласка, як Господь знайшов тебе?
– Я ріс у благополучній родині. Мій батько був провідним інженером управління залізниці. Мати працювала у дитячому садочку. Про Бога я чув ще з самого дитинства. Удома була Біблія, ще така, стара, дідівська, але це не афішувалося, бо в Радянському Союзі це було заборонено. А коли приїжджали в село до бабусі, там я про Бога постійно чув. Пізніше, вже в дев'яності, батько купив мені дитячу Біблію, і я її читав — отож якась база закладалася.
Після школи, як і у багатьох, у моєму житті мав місце юнацький бунт, неприйняття батьків – і я поступово втягнувся у вуличне життя. А там, самі розумієте, прийшли й залежності... У 30 років я вже був алкоголік із ознаками дистрофії, у мене була епілепсія на ґрунті алкоголізму — я фактично розсипався на очах...
І ось одного разу, — це було 2013 року, — я зустрічаю пару людей з нашого району, які повернулися після реабілітаційного центру, і вони починають розповідати мені про Бога. І переді мною постає вибір – грубо кажучи, померти чи вхопитись за цю соломинку. Адже їм вдалося звільнитися від залежності... а я що, гірше? Але я розумів на той момент, що якщо я прийду до Бога, мені доведеться повністю змінювати свою поведінку та мислення – весь фундамент мого життя, якщо я хочу справді чогось досягти.
Так поступово я почав заходити то до однієї церкви, то до іншої. І ми «чисто випадково» приїхали на одне із служінь КЄМО — це був Ерев Шабат у готелі «Братислава», що на Дарниці. І так з часом я залишився в громаді, і життя моє почало справді змінюватися, слава Господу!
– А що було далі? Яке служіння тобі довірили, до чого ти відчував покликання?
– Спочатку, як і у всіх, це був період відновлення, потрібно було привести до ладу своє життя. Я потрапив на хорошу домашню групу, де мені справді допомогли в цьому плані. І потім уже поступово почали давати різні дрібні завдання, доручення по служінню. І я чудово розумів, що якщо просто приходити, сидіти та йти – ніякого розвитку не буде. Потрібно вникати, розбиратися, треба пробувати себе в тому чи іншому служінні. І слава Богу, що в громаді тоді були, і зараз є різні семінари, уроки, навчання – можна з усім цим познайомитися.
Я читав Біблію, згодом почав вести домашню групу. Потім уже запускав сам домашні групи, був помічником регіонального лідера. Паралельно і навчався, і брав участь у служінні допомоги залежним. Оскільки в мене з цим були проблеми в житті, я міг послужити таким самим людям — адже я живий приклад того, що Бог реально діє!
Потім з'явилася можливість та бажання навчання у семінарії УЄТС. Це був новий, непростий етап у моєму житті. Для мене це був певний виклик, але я вдячний Господу за це.
Згодом у нас у громаді були певні зміни, і я переключився на служіння у біблійній школі. На даний момент я служу координатором другого рівня нашої біблійної школи, допомагаю студентам, іноді готую деякі навчальні матеріали. Паралельно з цим – капеланська діяльність...
– З чого почалася твоя участь у капеланському служінні Християнської Служби Спасіння? І коли це було?
– У 2021-му році до мене підійшов мій друг Андрій Меркулов, з нашої громади, – у нього виникла ідея соціального служіння, допомоги алко- та наркозалежним, соціально неблагополучним людям.І хтось йому мене порекомендував – отак усе й почалося. Це, звичайно, була довга історія — адже все треба було з самого початку робити правильно, у взаємодії з органами влади, тому велася підготовка юридичного плану, потрібні були різні документи, ми зустрічалися з дільничними поліцейськими.
Коротше кажучи, в 2021 році я познайомився з Християнською Службою Порятунку. Ми на той момент саме вписувалися своїм проєктом в одну із структур цієї служби. Це зараз ХСП багато хто сприймає лише з боку капеланства, але насправді це дуже велика структура з різним функціоналом та підрозділами, які ми називаємо «корпусами». Про них багато хто практично нічого не знає, адже частина проєктів на стадії планування, багато хто працює, але не афішується. Так чи інакше, структура ХСП об'єднує безліч християн із різних церков у різних проєктах.
Таким чином, 2021-го року я і вступив до цієї організації. Але 2022 рік вніс свої корективи...
– Чи можеш згадати день початку повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року? Де ти був? Які в тебе були думки?
– Мені за кілька тижнів до цього говорили, що буде війна, але я в це не вірив... 24 лютого я був у Києві, спав, і мене розбудив телефонний дзвінок друга: «Юра, війна почалася...» А я перед цим мав важкий день, і я відповідаю: «Яка війна? Що ти починаєш... дай поспати!» А потім виглядаю у вікно — а там бомбардування...
Хоча мені й пропонували тоді виїхати з Києва, і була така нагода, я не захотів нікуди їхати з рідного міста. Тим більше, я не міг кинути хлопців у нашому служінні, які фактично залежали від мене та моєї допомоги. Це було неправильно.
Як невдовзі виявилося, за допомогою телефону можна робити дуже багато. Я живу на околиці Києва, комунікації з центром немає, автомобіля немає, і тому багато питань вирішував по телефону. Взаємозв'язок, комунікація з людьми, когось заспокоїти, когось підтримати, когось перенаправити. Багатьох людей, у яких була істерика, треба було привести до тями, заспокоїти, щоб людина зібралася і змогла далі продовжувати свою роботу.
За кілька місяців, коли все стабілізувалося, вже тоді нам як капеланам-волонтерам ХСП запропонували служіння в одному із підрозділів у дисциплінарному батальйоні міста Києва, де наша команда й пропрацювала два роки. Ми спочатку мали міжконфесійну команду...
– А які християнські конфесії були представлені у вашій команді?
– Я як месіанський єврей, пара баптистів, один п'ятидесятник і, здається, харизмат. Компанія різношерста така, весела. Але в нас ніколи не виникало питань та тертя з приводу догмату віри. Одна віра, один Бог, одне сповідання – ми маємо зараз допомагати людям, служити їм. А якщо ми в чомусь одне одного не розуміємо, ми це потім за чашкою чаю обговоримо. Я зараз мобілізувався і служу в Медичних силах ЗСУ, але ми з хлопцями періодично зустрічаємось, по можливості.
– Розкажи трохи докладніше про свою мобілізацію до ЗСУ. Коли і як це сталося?
– Оскільки у мене були проблеми зі здоров'ям, свого часу я був визнаний непридатним до служби в армії. Виникла необхідність оновити документи, я пройшов лікарську комісію, і при цьому надав у ТЦК усі документи про те, що я – капелан-волонтер, служитель громади. Мені сказали, що мене мобілізуватимуть до лав ЗСУ, але оскільки я зайнятий капеланським служінням, мені запропонували участь у санітарній команді при одному з медичних закладів.
І ось так я з весни 2025 року служу у такому відділенні, куди у зв'язку з питаннями безпеки вхід нашим командам капеланів-волонтерів заборонено. Тобто мене фактично Господь туди привів і сказав: «Ось, займайся».
– Ти вже майже чотири роки в капеланському служінні, є чималий досвід. Як це позначилося на твоїй службі в Медичних силах ЗСУ?
– Мій досвід мені допомагає, бо ситуації бувають різні, скажімо так. У наших поранених військових виникають різні питання, і не кожен зможе одразу знайти якусь адекватну відповідь. А я ж із цим уже стикався, проходив профільне навчання і тому можу хлопцям адекватно відповісти, розповісти, пояснити – при цьому звичайними, простими словами, без якихось складних термінів. У відділенні всі чудово знають, що я віруючий, що я займався і продовжую займатися капеланським служінням, спілкуюся з людьми. І будь-хто може підійти та звернутися з питанням – деякі так і роблять.
Також мені як капелану-волонтеру офіційна служба у Медичних силах відкриває нові можливості, нові двері.
Підготовка і досвід у нашому служінні – це дуже важливо. Інакше дуже важко, можна просто наламати дров. Тому всім завжди говорю, що не треба нехтувати навчанням, семінарами та програмами, на яких важливою інформацією діляться досвідченіші люди. Як сказав мій друг і сусід-парамедик: «Я – медик, ти – капелан, і ми обидва відповідальні за людські життя».
– Я знаю, що ти в ХСП причетний не лише до капеланської діяльності, а й до адміністративної. Чи можеш трохи про це також розповісти?
– Я чому займаюся адміністративною роботою? Тому що будь-яка структура, особливо така велика і масштабна, як ХСП, де тільки в Корпусі Військових Капеланів близько двох тисяч осіб, потребує впорядкованих дій, комунікації з командами та керівниками, забезпечення необхідними ресурсами — тими ж наклейками для машин та шевронами. Це все займає час, тому наше завдання яке? Щоб був результат. І моє завдання, коли до мене звертаються – максимально швидко та якісно вирішити питання. Не просто «галочку» поставити, а максимально ефективно вирішити завдання, щоб команди продовжували далі функціонувати, працювати та допомагати людям.
Усіх подробиць з адміністрування не можу розповісти, але, скажу, що це займає досить великий обсяг особистого часу... тут і посвята необхідна, і дисципліна, і доводиться десь наступати на свої бажання — але без цього результату ніколи не буде.
— У тебе є помічники у цій справі? Я до того, що після мобілізації стало, напевно, важче все це поєднувати?
— Так, звичайно, я не один цим займаюся. Деякі речі перестав робити, передав іншим людям. Але коли ми маємо можливість, ми збираємося разом, можемо разом поїсти, паралельно вирішуючи ці всі питання. Але в цілому, дуже багато речей ми обговорюємо дистанційно, добре, що засоби зв'язку дозволяють — і листування, і відеозв'язок. Ти взагалі можеш перебувати хоч у Новій Зеландії, але твоя робота в Україні має бути забезпечена. А як ти це зробиш – це твої проблеми. Ось і все. Так що ця свобода за таких непростих обставин — це величезний плюс, вона дуже допомагає та підтримує.
– Як людина, причетна до адміністративного управління ХСП, чи бачиш ти за ці воєнні роки якісь позитивні зміни у взаємодії з державою? Чи є сприяння з боку влади України?
– Так, хороша динаміка безперечно є. Коли приїжджають представники наших команд, керівники з пропозицією якоїсь допомоги, якихось проєктів, то можу сказати, що наші шеврони, наші посвідчення – вони багатьом знайомі, тобто нас, нашу структуру вже знають, і «сарафанне радіо» працює на нашу репутацію. Багато в чому це, звичайно, заслуга всіх людей, що входять до цієї структури. І люди знають, що якщо ці люди з ХСП прийшли, вони зможуть допомогти. А хто ж відмовиться від допомоги у важкий час?..
Як сказав один досить високопосадовий офіцер, коли я з ним розмовляв: «Якщо це працює на допомогу, на перемогу, то будь-яка допомога нам потрібна».
Тобто не скажу на рівні держави, але, скажімо так, на рівні районних адміністрацій, на рівні офіцерів ЗСУ, командирів – вони наше служіння підтримують повністю, вони нам допомагають. Тому що багато людей у цей важкий час бачать цю підтримку, підтримку не тільки капеланів, а й помісної церкви – що, до речі, теж дуже важливо. Церкви, до речі, теж можуть входити до нашої структури ХСП, і там можуть бути паралельно проєкти для ветеранів, для реабілітації поранених та їх адаптації, для сімей загиблих... Я знаю безліч прикладів у регіонах, коли наші команди це за допомогою церков організовують. Наприклад, чудова ініціатива, яку зараз багато хто підтримує – це літні табори для дітей військовослужбовців, які проводять у Карпатах, і діти наших воїнів можуть туди поїхати та відпочити.
Можна багато таких прикладів навести, але суть у тому, що все це є, і все це працює, і люди на місцях дякують за цю підтримку, адже їм важливо бачити, що церква разом зі своїм народом, вона їх підтримує, і це зміцнює довіру до церкви. Вони бачать, що це не просто слова, а це реальна допомога – і тому люди відкритіші вже, скажімо так, для більш глибокого спілкування. Це дуже важливо.
Мої друзі та ровесники, багато з яких воюють, причому ще навіть з 2014 року, вони чудово знають, хто я і чим займаюся. Вони знали мене до, і знають мене тепер — вони мають з чим порівнювати, і ми зустрічаємося з ними, спілкуємося, і багатьом я свідчу, направляю їх до Бога. Якийсь час тому я зустрів свого друга, який отримав важке поранення, і я йому кажу: «Дімо, ну чесно, тебе просто Бог врятував!»
Тому, на кожному рівні, навіть на особистому, ми маємо взаємодію з невіруючими людьми. І ми – кожен віруючий, кожен служитель, кожен священик, який знаходиться на своєму місці, – можемо разом змінювати обстановку в нашій країні, впливати на обставини та людей своїм прикладом, своєю допомогою, своєю молитвою та підтримкою. Просто навіть тим, що ми поряд. Як то кажуть, священник має бути зі своїм народом, і ми зараз із людьми, ми допомагаємо та підтримуємо їх, і люди це бачать, і у них є довіра, розуміння та відкритість до Слова Божого.
– Амінь, дякую за розмову!
інтерв'юер — Алекс Фішман
Последнее: 3.12. Спасибо!
