На русском языке читайте здесь — Костя Юдин, помощник военного капеллана ВСУ: «Если я в это время ничего не делал, как мне смотреть в глаза моим детям?»
На літньому молитовному ретриті ми поспілкувалися з Костею Юдіним, помічником військового капелана Збройних Сил України, служителем Київської єврейської месіанської громади, а до цього — капеланом-волонтером Корпуса Військових Капеланів ХСП — Християнської Служби Порятунку. Костя розповів про те, як і чому він із родиною переїхав з Донбасу до Одеси, чим займався з початком війни і як приєднався спочатку до волонтерського капеланського служіння, а потім — і до лав ЗСУ; ми поговорили про те, чого його навчив Господь за ці роки служіння, а також про реалії служби віруючих в збройних силах і поради, які він дав би братам та сестрам.
– Костя, шалом! Скажи, будь ласка, яким чином Господь тебе знайшов? Коли і як це сталося?
– Пошуки Бога в нашій родині були ще в мої шкільні роки в Краматорську. Мама цікавилась темою віри, водила нас в різні церкви.
Потім я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Юлією, і пам'ятаю як її батько одразу запитав мене, які у мене на неї плани. Я, звичайно, відповів, що бажаю одружитися з нею. І він сказав: «Аби була міцна родина, я раджу вам йти до церкви, до Господа». Так ми в 2010 році потрапили до харизматичної церкви в Слов'янську, де Юля одразу отримала зцілення. Невдовзі ми стали частиною церкви в Дружківці і до 2014 року займалися там служінням — вели домашні групи, я також служив на реабілітаційному центрі.
Коли в 2014 році розпочалися всім відомі події, батько Юлі, який був підприємцем, одразу поїхав в Київ, на Майдан. Трохи пізніше Юля відвідувала триденний молитовний ретрит в Слов'янську, і от телефонує мені (а я вдома з місячною дитиною на руках) і каже: «Костя, тут танки на вулицях...» «Які танки?» Я тоді взагалі ще нічого не розумів... а там ДНРівці та росіяни всіх перевіряли, клали обличчям на землю... Юля цілий день добиралася до Дружківки.
Згодом тестю зателефонували і повідомили, що він і всі його рідні — в розстрільному списку... нам дали дві години на збори і виїзд. І коли ми виїжджали з Дружківки, то на блокпостах бачили багатьох з тих, хто не пройшов реабілітацію в нашому центрі, або тих, кого вигнав тесть з роботи (він займався будівництвом) — можете уявити цей контингент... було вдосталь ображених людей, які тримали зуб...
Приблизно місяць ми були в Лубнах (Полтавська область), а потім переїхали до Одеси — відкривати там церкву. Наша церква у Слов'янську мала гарні відносини з месіанськими громадами, і ми завжди багато доброго чули і про Шабати, і про ретрити, тому в Одесі ми почали спілкуватися та товаришувати з рабином месіанської громади, Володимиром Ліберманом.
На той час я займався кузнею (хоча за освітою — економіст), і мені запропонували зробити менору для єврейської громади. Ми домовились зустрітися з рабином Володимиром на нічній молитві. Їду я туди, а в голові — калькулятор: рахую, скільки я зароблю на євреях :) анекдот! Спілкуємось з ребе, озвучую йому ціну — він каже, що йому треба порадитись з громадою, а поки йдемо молитися. Молюся, шукаю Бога, а в серці одна думка: «зроби безкоштовно». Та ні, думаю, щось не те... «Господи, це точно Ти?» Підхожу до ребе, а поруч з ним іще один хлопець. «Мені треба з ребе поспілкуватися...» «Так і мені теж!» «Мені терміново!» «Те ж саме! Бо мені Господь зараз сказав, щоби я повністю оплатив матеріали для виготовлення цієї менори!» А я кажу: «А мені Господь сказав — зроби безкоштовно!» Ліберман дивиться на нас обох і каже: «Хлопці, я пішов, а ви вже якось самі розберіться!» :)
Потім у нас в церкві були важкі обставини, і невдовзі вона перестала існувати. Я не дуже хочу вдаватися в подробиці чи називати прізвища. З часом Господь висвітив всю ситуацію, і все встало на свої місця, слава Йому. Але на той час ребе Володимир дуже нас підтримав, дав випробувальний термін в громаді і сказав: «Якщо все у вас в церкві владнається, зцілиться, знову збереться команда — будь ласка, ми вас благословимо, служіть далі. Якщо ж ні — ну, будете приймати рішення, що вам робити далі».
Ось так пройшов рік. Ми ще до переходу в месіанську громаду займалися лікарняним служінням — відвідували хворих, молилися за них, проповідували Євангеліє, а в громаді я вів домашню групу, а Юля була в служінні декору.
– Можеш згадати 24 лютого 2022 року? Де ви були в цей день? Які були думки, почуття?
– Як люди з Донбасу ми ще за 2-3 місяці розуміли, що вона почнеться, сумнівів не було. Напередодні я залишив машину на ремонті, і вранці йду за нею — а мені телефонує тесть і каже, що почалася війна. І в цей момент у мене над головою пролітає ракета... Я хотів вивозити дружину і дітей закордон — старшому тоді ще не було 18 років. Але він відмовляється, каже: «Ні, пап, я не поїду, залишуся з тобою...» Це був важкий період, ми молилися і отримали від Нього відповідь — треба залишатись.
Практично з першого дня війни ми в громаді збиралися і вирішували, хто за що відповідає, хто на автівці, де брати продукти і таке інше. Ми тоді жили в 1-кімнатній квартирі, і взяли до себе одну дівчину-студентку, чиї батьки в Донецьку, а вона — тут. І ось так вп'ятьох якийсь час жили в 1-кімнатній квартирі...
Потім різні місії почали в Одесу привозити гуманітарку, продукти, речі, — і ми в громаді відкрили гуманітарний штаб. Три рази на тиждень приїздило по декілька фур, які треба було розвантажити, розфасувати, прийняти людей — то ж ми цим займалися.
– А як ти долучився до волонтерського капеланського руху?
– Пройшло, можливо, десь пів року, і якось ребе на молитовному зібранні запропонував молитися один за одного. Тоді нам з дружиною прийшло чітке розуміння (вірю, що від Господа): «Піклуйтесь про військових, і Я попіклуюсь про вас». А в нас же і досвід відповідний був, і мешкали ми поряд з обласною лікарнею — як то кажуть, сам Господь велів... І ми почали там служити. Нас було приблизно 6-8 людей в команді. Відвідували поранених хлопців, — зазвичай мінімум раз на тиждень приходили до них, — також робили вечори подяки ЗСУ, як і в інших наших громадах.
З часом мені запропонували взяти участь в пілотному проєкті ротаційного служіння на Сході. Ми приїхали в Київ, нас поділили по командах, і у нас був перший досвід міжконфесійного служіння і спілкування з євангельськими християнами, католиками і православними. Цілих 10 днів разом служили і працювали — і це був, чесно кажучи, неймовірний досвід! Я телефонував ребе, я телефонував дружині — мій мозок «плавився»... Не знаю, коли ще до того я стільки молився і читав Біблію... Кожного разу все починалося з фрази: «Мені просто цікаво... а як у вас?..» — і все... Православні з католиками мали більше схожого. З протестантами теж, в цілому, все зрозуміло. А хто такі месіанські євреї? «А ну, розкажи нам...» Брат-п'ятидесятник мене там постійно захищав та відстоював :)
До речі, саме тоді я вперше відчув дуже велику різницю, коли ти від хлопців повертаєшся в цивільне життя... там ти максимально відчуваєш підтримку, єдність, допомогу. І потім ти приїжджаєш до Києва, виходиш з машини, і ніхто на тебе не звертає увагу — всі живуть своє життя...
– Ти десь після цього почав замислюватися про перехід від добровольчого служіння до служби в ЗСУ?
– Якраз настав період, коли почали змінюватися закони стосовно мобілізації — треба було приймати якесь рішення. Я внутрішньо розумів, що я не зможу, скажімо так, з понеділка по п'ятницю якось об'їжджати блокпости, а з п'ятниці по понеділок служити хлопцям. В мене буде внутрішній конфлікт інтересів... Тож я вирішив поспілкуватися з начальником Служби військового капеланства в нашому регіоні, паном Вадимом, який незадовго до цього приходив до нас в громаду. Він мене послухав і коротко відповів: «Іди в таємну кімнату і молися». Я, відверто кажучи, на нього тоді образився. Молитись, звісно, треба — але ж і шукати поради також!
Але ми з дружиною все ж взяли піст, молилися і прийшло розуміння, що мені треба готуватися до служби в збройних силах. Відверто кажучи, спочатку я здивувався, потім заспокоївся, потім зрадів — були всі етапи прийняття, але потім я відверто зізнавався і сам собі, і дружині, що я не бажаю цього. Коли ти приїздиш до хлопців на пару тижнів на Схід, служиш їм, і тобі пропонують залишатися, заходити на посаду капелана... А ти повертаєшся додому, і думаєш — ну, так, звісно, я б міг... я кожен день можу це зробити, просто... просто не сьогодні :)
Так пройшов ще певний час після цього, я продовжував капеланське служіння, час від часу на блокпостах показував своє посвідчення — хлопці часто дякували за службу, розповідали різні історії. І от одного дня — це якраз був день народження дружини — закінчую я свої справи та прямую додому, аж раптом на дорозі великий блокпост. Дивляться мої документи, посвідчення, і питають: «То ти капелан чи економіст? Хто ти? Поїхали в ТЦК, там вже розберуться...»
Там все було максимально адекватно, зі мною добре поводились, навіть годували. Але декого почало дратувати моє посвідчення капелана-волонтера, і мене відправили на експрес ВЛК... Після того мені виписали повістку в той ТЦК, до якого я належав, і я прибув туди вже з «групою підтримки». Показав їм всі документи, та вони кажуть: «Супер, але законної підстави вас відпустити в нас немає... Максимум, що ми можемо для вас зробити — це дати тиждень, щоб ви знайшли частину і бригаду, в якій будете служити».
Наступний тиждень був дуже насичений. Кожного дня в нас були різні зустрічі, кожного дня ми молилися, та по факту була тільки одна пропозиція – в бригаду на Донбасі, де мене чекали як капелана. Дружина вже морально готувалася до цього, але ми продовжували молитися і дуже хотіли, щоби була явна відповідь від Бога.
В останній день мені повідомили, що начальник служби військового капеланства військово-морських сил бажає зі мною зустрітись. На зустрічі він зателефонував капелану в частину і домовився про розмову зі мною. Ми поговорили з капеланом, і він каже: «Добре, беремо тебе». А я йому відповідаю: «У мене тут ще одна пропозиція, треба вирішити...» Він, мабуть, такого ще не чув, бо дійсно здивувався: «Я тобі даю годину, вирішуй».
Приїжджаю додому, а Юля мені каже: «Я вночі молилась, і мені Бог дав слово — але я тобі зараз його не буду розказувати, бо не знаю, як його сприймати». Я їй розповів про те, що перший варіант — це частина в Києві, але я там буду помічником капелана; а другий варіант — бути капеланом, але на Донбасі. І от коли ми молились, я відверто не знав, що краще, але все ж таки на 1% більше схилявся до першого варіанту, кажу: «Господи, але нехай буде так, як Ти хочеш...»
І тут Юлія починає плакати, відкриває Біблію і читає те слово від Господа:
«Ті, котрі плавають на кораблях у морі, що торгують на великих водних шляхах, бачать Господні діла і Його чудеса в морських глибинах... Вони (люди на кораблі) підносяться до неба й знову опускаються у безодню; їхня душа буває у відчаї від небезпеки... і вся їхня мудрість нічого не варта. Тоді у своїй біді волають до Господа, і Він визволяє їх від нещастя...» (Псалом 106)
І ми розуміємо, що кораблі — це ВМС, це частина в Києві. Це було таке неймовірне підтвердження — просто вау... Звісно, багато хто з моїх знайомих не розуміли, чому я таке обрав. Адже якщо ти заходиш в ЗСУ як помічник капелана – то ти звичайний солдат, якого можуть в будь-який момент відправити в іншу частину чи на штурм, перевести кудись. І якщо ти захочеш стати капеланом, це дуже довгий шлях, набагато довше, ніж якщо зайти в ЗСУ одразу капеланом. А я їм відповідав: «Мені Бог так сказав. Я отримав чітке підтвердження».
Ось так я наприкінці 2024 року був зарахований в частину як помічник капелана. Десь три місяці я жив в казармі з хлопцями, а родина моя була в Одесі. Потім громада благословила нашу родину, і я перевіз всю сім'ю сюди, в Київ, в квартиру того ж хазяїна, в якого ми знімали житло в Одесі. Це просто неймовірно — теж Господь все так дивом влаштував.
Потім мене на два місяці відправили в навчальну частину, і після цього ми нарешті почали жити разом як сім'я. Тобто, майже пів року ми практично не бачилися, а зараз маємо можливість періодично бувати на служінні разом. Навіть зробили певний крок віри — будемо пробувати вести домашню групу в громаді.
Дуже вдячний Господу за мого капелана, Сергія Миколайовича Накула. Він дуже гарна людина, відкрита, позитивна, освічена. Він викладає в духовних семінаріях, і зараз так сталося, що я поступив в Острозьку семінарію, а його призначили там викладачем. Тобто я фактично буду слухати його на парах, а потім буду їхати разом з ним, щоби на практиці все це побачити. Я дуже радий такому збігу, таким подіям і обставинам!
Гасло капеланської служби: «Бути поруч», і одна справа — тиждень пожити разом з хлопцями, і зовсім інша — кожного дня їм служити. Бувають різні моменти, і в нашій частині є і загиблі, і родини загиблих, і поранені, яким треба служити... дуже великий досвід я здобув, до речі, саме в ХСП.
Наша частина розкидана по всьому Дніпру, і коли виникають якісь питання, буває так, що людина не може фізично це все сама зробити. Коли ти їй намагаєшся допомогти, вона бачить твою зацікавленість і підтримку, бачить, що ти запитуєш, нагадуєш, піклуєшся — і там народжуються відносини. Потім це переходить в спілкування, в молитви, в роз'яснення Біблії. Тому що у багатьох є питання — як на все це дивиться Бог, що про все це говорить Біблія.
– Ти от згадав Християнську Службу Порятунку, говорячи про досвід волонтерського служіння капеланів. В чому ще ти бачиш різницю між цими двома формами капеланського служіння?
– Я не раз бачив, коли капелан, незалежно від конфесії, обирає собі в якості помічника невіруючу людину, яка взагалі далека від стосунків з Богом, від Біблії... І треба розуміти, що капелан – це офіцер, а помічник капелана — це солдат або матрос. І звичайному солдату (чи матросу) іноді не так просто звернутись до офіцера. А от звернутися до помічника капелана, який і сам солдат — трішечки легше. У капелана дуже багато роботи і обов'язків, навчання та зустрічей, тому з хлопцями набагато довше перебуває саме помічник. І от уявімо, що цей помічник взагалі нічого в цій темі не тямить — тоді ж і все це служіння «просідає»...
Також, слава Богу, у нас є досвід передачі родин загиблих військових помісній церкві і помісним капеланам-волонтерам. Нещодавно ми відвідували родини загиблих, і от приїхали до однієї сім'ї, а вони нам кажуть, що вже вдруге були в церкві, де є капелани-волонтери, де є група дружин загиблих. І ти розумієш, що це — продовження справи. Ти не маєш фізичної можливості там постійно бути, а вони вже почали ходити до церкви. Це важливо.
Або, наприклад, наші хлопці лягли в шпиталь, і я можу зателефонувати Юрію Мазуренко, який там служить. Або коли наших хлопців відправляють після поранення на лікування у Львів, можна зателефонувати капеланам-волонтерам ХСП у Львові. Тобто, дійсно потрібно і те, і інше. Нещодавно я був на курсах помічників капелана, і там анонсували і очікували Шуру Вятржик з командою капеланів-волонтерів — це теж приклад такої співпраці.
– На жаль, інколи можна зіткнутися з дещо зневажливим поглядом на капеланів-волонтерів... що б ти відносно цього ще додав, із власного досвіду?
– Треба розуміти, що бригадний капелан з помічником фізично не можуть всіх охопити. І це я про особовий склад кажу — а хто буде їх рідним служити? Помножуємо кількість людей на 3-5...
Я якось почув вислів, і він мені сподобався: «Якщо ти не можеш змінити обставини, сприймай це як умови гри». Треба просто зрозуміти, що волонтери-капелани – це такі от умови гри. Тобто ти можеш або з ними співпрацювати, або просто шукати причину, чому ти цього не робиш.
В нашій частині, наприклад, капелан — євангельський християнин, і до нас дуже гарне ставлення. Як до нього, так і до мене. І звісно, хотілося б, щоб було таке ж ставлення і в інших бригадах. Адже, якщо ти не православний, то до тебе трохи прискіпливіше придивляються... З часом я дізнався, що коли наш командир частини ще не був її командиром, а був капітаном корабля, їм в якості капелана-волонтера служив один брат-баптист. Служив саме хлопцям з цього корабля, цій команді і їх сім'ям. От тоді до мене дійшло, що це все — наслідки його гарної поведінки, якісного і адекватного служіння... Біблія каже: один сіє, інший поливає. І від того, як той капелан-волонтер посіяв, сформувалося сприйняття. І коли ти заходиш в цю частину, і до тебе добре ставляться, то ти розумієш, чому так... ти розумієш, що від твоєї поведінки залежать не тільки твої стосунки сьогодні, а й майбутні стосунки і відношення військових до віруючих, до волонтерів, до капеланів. Тому все це має бути в єдності.
В останній рік перед мобілізацією мені частіше стали задавати більш конкретні питання хлопці в шпиталі: «А ви взагалі хто? З якої бригади?» І ти починаєш пояснювати: «Ми — волонтери-капелани...» «А, зрозуміло все з вами...» І коли ти їм просто лиш 5% загальної праці ХСП відкриваєш, вони всі дивуються: «А це як, ви все за свої гроші робите? У свій вільний час? І вам нічого не платять за це? Ого...» Тобто, це ж все від нерозуміння, незнання...
– А чому тебе навчив Господь за всі ці роки капеланського служіння? Можливо, Він на щось особливо звернув твою увагу?
– Першим згадується таке гарне місце Писання: «Не піклуйтесь про завтрашній день». Ти взагалі собі не належиш і багато задач ставиться ще на вчора, а я загалом полюбляю планувати. І от позавчора дружина каже: «Давай візьмемо квитки в театр!» Виявляється, вистава через півтора місяці. Я довго сміявся, адже навіть на тиждень зазвичай не можу планувати. Все це змушує тебе більше шукати Бога, більше довіряти Йому, більше розраховувати на Його сили.
Довго мене бентежило місце Писання про те, що Бог не дасть нам випробування понад міру. І інколи так мені було важко, що здавалося — ще трішечки і все, ми з Ним зустрінемось... А потім я зрозумів, що питання в мені — чи приймаю я Його силу, Його мудрість, Його шалом і відновлення? Чи я молюся і паралельно своїми силами намагаюсь щось робити? Є час, коли ми купляємо і запасаємо масло, а є час, коли ми цим маслом світимо. Це таке випробування віри.
В тебе зазвичай є можливість сісти в кабінеті, в штабі, десь в хатинці, де ти живеш як капелан, і в принципі нічого не робити. Питання самодисципліни — воно дуже актуальне. Важливим є баланс між випробуваннями, виснаженням, обмеженнями і самодисципліною... Ти, звісно, можеш «не в ресурсі» піти до хлопців, які на КП стоять, живуть, займаються кожен своєю справою, — але ж це просто не буде корисно ні тобі, ні їм — нікому. «Хто це приходив до нас? Нащо? Чого хотів?» Почнуть тебе підозрювати, що ти щось там видивляєшся, робиш, мабуть, якісь примітки в особові справи...
Ці випробування з нами від самого ранку — прокинутися, помолитися, зарядитися, — тому що тебе і чекають, але разом з тим і вважають зайвим, непотрібним. Як нас, помічників капеланів, ще називають — «військова аномалія». У нас купа обов'язків і нуль прав. Ми наче із капеланом, але не відносимось до капеланської служби. Хоча це дивно, як на мене... Як в одного помічника капелана запитали: «Які твої обов'язки?» А він каже: «Можу пристрелити, можу причастити...» Якось так.
Бог вчить наполегливості. Хоча, цьому Бог вчив і в ХСП, адже завжди був вибір. Ти завжди міг відмовитись від поїздки, відмовитись від відвідувань хлопців в палатах. Десь якісь фоточки зробити — і все — «був, служив»... Це ж та сама дисципліна.
Мене впродовж всієї повномасштабної війни надихає певна думка. Це, скажімо так, уявне питання з майбутнього, коли виростуть мої діти і внуки та й запитають: «А де ти був, коли все це відбувалось?» І тут не питання штатної чи позаштатної служби, тут питання взагалі: «Чим ти займався? Що ти робив?» І якщо я нічого не робив, то як я буду дивитись в очі своїм дітям?
І тут навіть не питання про те, зі зброєю чи без неї. Для мене це розуміння того, чим я був зайнятий, взагалі — був чи не був?
– І останнє. З твого досвіду, що би ти порадив і хотів би сказати нашим віруючим братам (і, можливо, сестрам), які зараз, під час війни, перебувають на службі в збройних силах?
– Наш ребе, Володимир Ліберман, завжди каже: «Поводься гідно свого звання і покликання». Я не одразу зрозумів, що він має на увазі. Думав, що це просто щось на кшталт «щастя, здоров'я, успіхів» — просто афоризм такий. Але з часом я почав розуміти, про що була мова.
Інколи, ще в цивільному житті, час від часу мені казали: «Та працював я вже з віруючими... знаю я їх — вони виправдовують свої промахи і помилки, непрофесійність в роботі тим, що вони віруючі... Бачили ми вже тих віруючих...» А збройні сили — це ж концентрація. Якщо ти заявляєш, що ти віруючий, то на тебе будуть пильно дивитись і будуть тебе випробовувати. Я, наприклад, стикався із випробовуванням і плітками, і випивкою. Але ти тільки потім розумієш, що це робиться для того, аби подивитися на твою реакцію. І ти не тільки за себе відповідаєш, але і за свою громаду, за свою церкву, за всіх віруючих — адже по тобі потім будуть судити всіх.
Ще дещо важливе — втома. Вона дуже сильно затягує... тобто, коли ти сильно втомлюєшся, то хочеш якось відволіктись, отримати відпочинок для своєї душі. Для когось — це ТікТок подивитися, комусь — пробіжка, в когось ще щось. І це допомагає, але і затягує — ти помічаєш, що твій відпочинок нічим не відрізняється від відпочинку невіруючих, бо він без Слова Божого і без молитви. З часом ти вже можеш навіть не помітити, як охолов і став теплим. І от ти вже сам не розумієш, чи ти віруючий, чи ти невіруючий, — і починаєш сам себе засуджувати. Це велика проблема.
В мене тепер один з улюблених біблійних персонажів – це Ісав. Я його розумію зараз, як ніколи. Коли я читав про нього раніше, я думав: «Ну як він так міг?» А ви уявіть цього втомленого чоловіка, який заганявся по полям, полюючи на звірів, весь в пилюці... Він приходить додому, а тут відпочивший, розовенький брат — і він на нього дивиться: «Про що ти мені розказуєш? Первородство? Та мені від нього ні холодно ні жарко. Хоч два, забирай».
І от втома — це саме таке випробування. Коли ти раніше поспав скільки захотів, помолився до обіду, потім пішов качечок погодував, а після того виділив годинку для служіння людям. Як Біблія каже — «вчасно і не вчасно». Я раніше думав, що це стосується людей, яким я проповідую, це їм «вчасно і невчасно». Тепер я розумію, що це про мене — «вчасно і не вчасно». Це я маю постійно служити і щось робити.
Тому я порадив би віруючим, які опинилися, так чи інакше, в лавах ЗСУ, знайти капелана, перечитати Біблію, побачити підтвердження, що ці їх обставини — вони теж від Бога. І що не тільки та людина, яка виїхала за кордон і зараз сидить десь на березі океана, може виставити пост про те, як Бог її благословив, але і та людина, яка знаходиться в окопі, в штабі, будь-де, вона теж може виставити такий пост і від серця сказати: «Бог мене благословив».
Тобто я не хочу вважати, що там — благословіння, а тут — прокляття, там є Бог, а тут немає Бога. Бог є завжди! І саме через ретрити, через молитви, через спілкування з наставниками я дійшов висновку, що, якщо Бог веде якимось шляхом, то значить Він його і задумав, Він тебе і проведе. І Його Слово каже, що Бог не залишить справу незавершеною — якщо Він почав, то Він і завершить. І зовсім необов'язково, цивільне життя – це благословіння, а військове – це не благословіння.
В Біблії ми читаємо, що інколи люди віри перебували там, де вони не бажали бути, але це Бог робив такі обставини, що вони там опинялися. І ми маємо розуміти, що може нам не треба бігати за людьми по вулицях, намагаючись проповідувати їм Євангеліє — Бог вже їх зібрав в одному місці, і тільки нас там не вистачає.
Отже, будь ласка, не зупиняйтеся, просто довіртеся Богу — і у вас буде повне забезпечення. І Бог буде вас всім забезпечувати — і одягом, і їжею, і грошима, тільки служіть Йому.
– Дуже дякую за чудову розмову!
Інтерв'юер — Алекс Фішман
Последнее: 3.12. Спасибо!
